— Боже! Ми пропали!
Вона затулила обличчя долонями. Мені хотілося зробити те саме. Зневіра і безвихідь насунулися на мене. Світ загрузає у великій війні, а ти, маленька мураха, що намагається вижити в цьому пеклі.
— Життя вже не буде таким, як досі,— зітхнув я.
— І що робити? Куди тікати?
Вона поглянула на мене засльозеними очима, в яких читався розпач і страх. Але що я міг їй порадити, якщо сам для себе не бачу жодної ради?
— Ну, мені краще втекти до німців,— сказав я.— А твій батько, гадаю, знайде спільну мову з совєтами.
Вона поглянула на мене похмурим поглядом і похитала головою, але змовчала.
Розділ сімнадцятий
4 вересня 1939 року, понеділок
1
Дівчина лежала у ванні і слухала радіо. Звучала класична музика, яку переривали короткі зведення новин. Новини були вдавано бадьорі й оптимістичні. Учора Британія та Франція оголосили Німеччині війну. Бог почув наші молитви! Польща врятована! Залунали бравурні марші і пісні. Дівчина усміхнулася і вимкнула радіо.
Задзеленчав телефон. Вона простягнула руку й сказала: «Гальо!»
Незнайомий чоловічий голос промовив далекою від досконалості німецькою:
— Доброго вечора. Телефоную за дорученням пана Зяблова. Він хоче вас бачити в дуже пильній справі.
— У якій саме?
— Цього я не можу сказати по телефону. Але це у ваших інтересах.
— А ви хто?
— Працівник консуляту… Пєрцов Сєргєй.
— Добре. Коли?
— Бажано вже.
— Я ще у ванні.
— Не біда. Я зачекаю вас в автівці.
— Він на Набєляка[82], 27? Я й пішки можу дійти.
— Ні, він вас чекає на Погулянці. Там є всі умови для безпечної розмови.
— Гаразд. Буду за квадранс.
Вона поклала слухавку, вийшла з ванни, ступила на м’який килимок і стала витиратися. Голову вона не мила, волосся було сухе й зібране в пучок на маківці. Потім швидко причепурилася і прихопила торбинку, дорогою все ще сумніваючись, чи робить правильно. Зійшла вниз. Зяблов? Що йому від неї потрібно? Але ні, відмовлятися не варто.
Перед будинком стояв чорний «майбах» з відкидним верхом. Водій привітався. Мав приємний голос. Десь вона вже його чула. Де? Його німецька була доволі химерною. Зрештою, з прізвища видно, що не німець. А польською не володіє. Симпатичне усміхнене обличчя схиляло довіритися йому.
Вона сіла ззаду водія і поклала торбинку на коліна. Авто рушило.
2
Над вечором у комендатурі тривала нарада за участю старого комісара поліції пана Германа. На столі було розкладено мапу. Усі вулиці в центральній частині мали бути обсаджені. Батяри перебували безпосередньо на розі кожної вулички. Поліцейські агенти стежили з вікон. Як виглядає маніяк, ніхто не знав, але кожна молода жінка мусила опинитися в полі зору.
Я уважно вчитувався в календар іменинниць. Щось мені не грало з тією Юстиною. Чи правильно ми визначили ім’я? Досі вдалося знайти серед фордансерок, кельнерок та повій зо два десятка Юстин. За кожною відбувалося стеження.
— Душій вишукує офіри лише в центральній частині міста, очевидно, погано орієнтуючись в інших дільницях,— сказав пан Герман.— Це полегшує нам вирахування вірогідних офір. Все вказує на те, що він не місцевий. Польську знає погано… німецьку теж… Їздить на «майбаху». А у Львові тих «майбахів» кілька десятків. І більшість темні.
Його роздуми перервав телефон. Комісар підняв слухавку.
— О, доброго вечора, пані Шпакова… Так-так… Слухаю… Що?.. Добре.— Він поклав слухавку і з заклопотаним виразом повідомив: — Пані Шпакова за нашою вказівкою стежила за Ірмою. Щойно вона сіла до чорного «майбаха». Реєстраційний номер — B41266.
— Номери 40–44 — реєстрація львівська,— сказав пан Герман.— Авто приватне. І нарешті — «майбах»!
— Пані Шпакова взяла таксі і поїхала за ними в напрямку Погулянки,— продовжив комісар.— Авто заїхало на подвір’я якоїсь вілли. Там темно, і вона нічого не бачить. Що б це мало означати, важко сказати.
Наступний дзвінок був від агента Рачка — той теж повідомив про Ірму і «майбах», і теж телефонував з Погулянки.
— Може, це нічого не означає, а може, щось і означає,— промовив пан Герман.— Ірма, вочевидь, має домовлену зустріч.
— Все, їдемо туди,— скомандував Обух.
До авта сіло нас четверо: комісар, пан Герман, капрал Радомський і я. Ми швидко промчали вулицею Кохановського[83] і виїхали на Погулянку. Там у затінку побачили пані Шпакову і нашого агента. Вілла по той бік вулиці була закутана плющем, вікна щільно зашторені, світло ледь-ледь пробивалося з вузеньких щілин. «Майбах» стояв на подвір’ї. Довкола панувала тиша.
— Хто був у машині? — запитав комісар.
— Ірма і водій,— відповіла пані Шпакова.
— То водій Зяблова,— доповнив агент.— Вони вийшли з авта, цілком дружньо бесідуючи. В будинку вже хтось на них чекав, бо пробивалося світло.
— Власне, в нас нема поважної причини думати, що це «майбах» душія,— промовив пан Герман.
— Нема,— погодився комісар.— Але ми можемо знайти причину, щоби підкрастися і послухати, що там відбувається.
Ніхто не заперечив, і ми рушили до будинку. Фіртка була замкнена. Я вийняв відмикачку і швидко здолав замок. Опинившись попід вікнами, почули шамотняву, що долинала зсередини,— щось грюкало, переверталося. Пролунав жіночий скрик, потім чоловічий. Знову гуркіт.
— Що ж, нам пора,— сказав комісар.
Ми підбігли до дверей, однак вони були зачинені. Тут відмикачки не помогли. Радомський попрохав його підсадити до вікна. З одного удару він вибив шибу пістолетом і, не вагаючись, в когось вистрілив та вскочив усередину. За ним ми підсадили й агента. Знову залунав гуркіт і чоловічий крик. Голос капрала наказав комусь лягти на підлогу. Агент відчинив зсередини двері, й ми увірвалися в будинок.
На підлозі лежала зв’язана Ірма, вона мала синці на шиї та розбиті вуста, з яких текла кров. Неподалік скрутився бубликом високий кремезний чоловік, водій Зяблова. Мав пробиту кулею праву долоню. Ірму розв’язали. Я поміг їй піднятися і відчув, як їй важко втримати рівновагу. Скидалося на те, що вона геть п’яна. Однак вона все ж вирвалася від мене і з усієї сили копнула водія в голову, а потім знову опала на мої руки. Я підвів її до фотелю і посадив.
— Що тут трапилося? — запитав комісар.
— Ха! — тішився Радомський.— Як я його поцілив! Одним пострілом вибив йому з руки пістолета.
— Ти чудово списався! — похвалив його комісар.— Дайте Ірмі води.
— Оцей гівнюх… виманив мене з хати…— промовила Ірма, напившись.— Буцім до мене має якусь справу Зяблов.— Язик у неї злегка заплітався, вона важко дихала.— Я дурна… повірила. А тут він запропонував… зачекати кілька хвилин… мовляв, зараз Зяблов спуститься… і пригостив мене шампанським. Коли я випила, то за хвилю відчула запаморочення. І тут… він накинувся на мене і став душити. Я й зараз чуюся, наче геть п’яна. Я відбивалася, як могла… але сили мене покидали. Що за холєру він мені налив?
— Він був сам? — запитав пан Герман.
— Здається… Але не буду стверджувати, бо мені накинули на голову мішок і стали в’язати… Можливо, був ще хтось. Я чула запах цинамону.
— Хто був з тобою? — запитав у душія пан Герман.
Той пробурчав:
— Спочатку закурю, а тоді скажу.
— Кури,— дозволив комісар і подав йому рушника.
Водій підвівся, обмотав, сидячи, рушником руку і вийняв з кишені дзигарничку, а з неї папіроску. Капрал підніс сірника. Водій смачно затягнувся, загадково усміхаючись, потім швидко ще раз затягнувся і ще раз — якомога глибше. Разом із димом долинув до нас специфічний запах гіркого мигдалю, але було запізно — він звалився спиною на підлогу, а з його рота закублилася густа піна. Ще кілька разів сіпнувся і завмер.