— Курди молі! — скрикнув Кисіль.— І ця папка лежала отут перед моїми очима?
Я сховав «люґера» і запитав:
— І де ти…— тут я миттєво поправився,— де ви знайшли цю папку? Поліція, яка робила обшук перед нами, її не виявила.
Але Кисіль встиг помітити мою обмовку і з підозрою зиркнув на мене, потім на Миросю, але знову занурився в папку.
— Коли Каміла віддалася за Деккера,— відповіла Рося,— тато подарував їм такі самі меблі для спальні, які були в нашій з Камілою. Це її дуже зворушило. В нашій шафі ми мали тайник. За овальним дзеркалом. Воно було доволі грубе і прилягало до дверцят лише своїми краями, а посередині мало широкий жолобок. Кріпилося шрубами. Якщо шруби злегка ослабити, то можна у щілину за дзеркалом що-небудь сховати. Ми там ховали наші потаємні щоденники. Аби мама не побачила.— Кисіль підвів голову і став слухати.— У спальні Каміли і Деккера була така сама шафа і таке саме дзеркало. Колись Каміла розповіла про неї чоловікові. І коли я порпалася в шафі, то вирішила перевірити ті шруби. Я їх розкрутила і виявила за дзеркалом папку. Кинула її між Камілині речі й забрала з собою. Я тоді ще не знала, що там. Просто забрала і все. А коли побачила, то зрозуміла, що добровільно Альберт ніколи б такої папки нікому не віддав. А це означає одне — його вбив той, хто здобув цю папку. Потім Зеньо підслухав адресу вілли, і ми в п’ятницю поїхали. Я постукала. Деккер запитав, хто там. Я назвала себе і сказала, що в мене є для нього важлива новина. Він здивувався, як я його знайшла. Я відповіла, що йому варто вислухати мене, інакше він у небезпеці. Тоді він відчинив, Зеньо його збив з ніг і поволік у вітальню. Він лежав, Зеньо стояв над ним з націленим пістолетом. Я розповіла йому про свою знахідку і звинуватила у вбивстві сестри. Однак він все заперечував. Казав, що ту папку йому передала Наталія… Дівчина, яка вдавала Камілу. Що ніби вона знайшла її в помешканні на Чарнецького. Зеньо вдарив його раз, другий… Я сказала, що ми його вбивати не будемо. Що повеземо його до мого тата, але він мусить нам усе розповісти. Він сказав: «Яка різниця, хто мене вб’є?» — «Ні,— відповіла я.— Він вас не вб’є. Я його знаю. Він вас використає». Тоді він розповів, що Наталія за його завданням вистежувала Камілу і одного вечора підслухала її розмову з Косом, що вони збираються тікати, маючи повну валізу коштовностей. Також вона стала свідком, як убито було Коса й Камілу. Мовляв, то був хтось невідомий.
— Але ви йому й далі не вірили? — запитав я.
— Не вірили. Зеньо звелів йому встати і йти до машини. Ігнац підвівся, зробив кілька кроків. Ми йшли за ним. Раптом він розвернувся і різким рухом вдарив Зеня долонею по горлу.
— Йо, ребром…— зітхнув Зеньо, торкаючись горла.— Мені ще й досі болить.
— Зеньо втратив рівновагу,— продовжила Рося.— Другим ударом Ігнац вибив йому пістолет з руки. Удар був такий сильний, що пістолет відлетів на другий кінець вітальні. І впав просто мені до ніг. Деккер кинувся за ним, але я встигла раніше. Машинально, не цілячись, вистрілила. Хотіла лише його налякати.— У неї тряслись руки.— Цілила понад голову… Не знаю, як так вийшло…
— А з якої позиції ви стріляли? — запитав я.— Стоячи?
— Ні. Я стріляла ледь не від самої підлоги. Інакше б не встигла. Він летів на мене. Я гарячково вхопила і натиснула цинґель. Куля вцілила в шию.
Я кивнув:
— Так, з такої позиції стріляти складно.
Зависла тиша. Кисіль встав, узяв з бару віскі і налив собі та мені.
— Це не вкладається мені в голові…— промовив, коли ми випили.— Аби моя донька… Хто б подумав… Але, зрештою, то був справді негідник.
— Погоджуюсь,— сказав я.— Тільки він не винен у смерті Коса і вашої доньки.
— Як?! — скрикнула Рося.
— А так, що убив їх той самий душій, за яким ми полювали і нарешті упіймали. Він не застрелив Камілу, а задушив. Застрелив лише Коса. Деккер казав вам правду.
— Господи! — Рося захлипала і сховала обличчя в долонях.
— О-о! — застогнав Кисіль.— Краще б я того не чув.
Я вирішив, що свою місію виконав, попрощався і вийшов. Біля брами мене наздогнала Рося.
— Ти зневажаєш мене, так? — запитала зі сльозами на очах.
— Звідки ти це взяла? Якщо все виглядало так, як ти описала, то був самозахист. І повір, мені не шкода Деккера,— заспокоював я її.
— Справді? — Вона усміхнулася.— Ти так думаєш?
— Я б тобі показав, як я думаю, але нас можуть побачити з вікон.
— А що би ти зробив?
— Дав би кляпса по твоїй чудовій дупці.
Вона розсміялася і витерла сльози.
— А я не проти, щоб ти мені дав кляпса.
Розділ дев’ятнадцятий
Окупація
Бомбардування Львова не припинялося, майже щодня на обрії з’являлися цілі ескадри літаків, а на кожному виднівся німецький гакенкройц[84]. Бомби впали на Городоцьку, Сапіги, на летовище у Скнилові, сотні вбитих, безліч поранених на Короткій і біля костелу святої Єлисавети. Львів незабаром залили цілі маси втікачів з Польщі. Це були з вигляду не бідні люди. Вони втікали автами, автобусами, потягами, а то й звичайними підводами, всі були дуже задихані і перестрашені. Шлях їхній лежав на Румунію. Але хто не був достатньо заможний, той залишався у Львові.
Бомбардування охолодили воєнний запал, і польські старшини, відбуваючи на фронт, уже не прощалися бадьорими окликами «До побачення в Берліні!».
Польська влада знайшла крайніх у поразках на фронті. Ними виявилися українці. Арешти, які почалися ще перед війною, продовжилися, сотні безпідставно звинувачених у зраді помандрували до концтабору в Березі Картузькій.
Свіжі газети повідомили про пленарне засідання сейму і проголошення військового стану. Злочини, які раніше каралися до п’яти років ув’язнення, тепер каратимуться десятьма і п’ятнадцятьма роками. А ті, що каралися ув’язненням понад п’ять років, будуть каратися смертю. Вироки смерті повинні виконуватися протягом двадцяти чотирьох годин.
Пополудні дванадцятого вересня німецькі моторизовані стежі зупинились на Богданівці, Левандівці й Сиґнівці і стали обстрілювати місто з легких гармат. Місто було оточене з трьох сторін тісним перснем, так що польське військо могло відступати лише на схід — на Винники й Підберізці. Але за кілька днів німці підійшли і зі сходу. Ми опинилися в повній облозі.
Продовжувала видаватися лише одна газета «Діло», але з 12 вересня вона вже не виходила поза міські рогачки. За кілька годин перед тим, як червона армія перейшла Збруч і Буг, поліція влаштувала погром «Діла». Ополудні в неділю 17 вересня я зустрів на ринку редактора «Діла» Івана Німчука[85]. Мав знервований і змучений вигляд. Те, що він повідомив, не вкладалося в рамці здорового глузду. Цієї ночі до будинку «Просвіти» увірвалося біля сотні поліцаїв та агентів під проводом військового поручника.
— Вони вирішили перешукати ввесь дім, бо нібито з його вікон стріляють до польських вояків, а в підвалах ховаються якісь підозрілі елементи,— розповідав він.— Але тими «підозрілими елементами» були молоді хлопці, українські політичні в’язні, яких випустили з в’язниць і вони шукали захисту перед бомбами в наших підвалах. Поліцаї порозбивали шафи та бюрка в «Ділі» й «Просвіті», порозкидали й потоптали рукописи, поламали машини до писання, в друкарні повисипали на підлогу всі черенки і змішали ногами та понищили лінотипи. В бібліотеці «Просвіти» подерли масу книжок і поперевертали всі шафи так, що до тих кімнат годі було приступити. А ще знищили вже готовий склад «Діла» з сьогоднішньою датою. Вандали… вандали… А що з вашим редактором Іваном Витвицьким? Вже відомо, за що його арештували?
— Якби ж то тільки арештували! — зітхнув я.— Вони його розстріляли без суду на узбіччях львівської Цитаделі. Ветерана УГА, який завше виявляв себе як ворог німецького нацизму, насміхався з Гітлера… Розстріляли за нібито симпатії до німців. Нема слів… вони просто з паніки подуріли.
85
Іван Німчук (1891–1956) у 1935–1939 роках був головним редактором «Діла», у 1939–1941 роках репресований, автор спогадів «595 днів совєтським в’язнем».