— І що ваші тепер?
— Та ніц. Видавничий концерн закрився. Всі розбіглися.
— Але поляки ще намагаються склеїти розбитий дзбанок,— сказав він і простягнув мені «Wiek Nowy» з підкресленими рядками: «Пліч-о-пліч з жовніром-поляком стоїть жовнір-жид, а поруч нього жовнір-українець. Усіх їх єднає та сама думка і те саме почуття: перемогти спільного ворога… Німці витрачають багато зусиль, намагаючись зіткнути в бою два братні народи — українців і поляків. Застерігаємо вас, українці, перед новими підступами тевтонів, одвічних ворогів слов’янського племені. Щоденно разом з бомбами, що сіють смерть і руїни, розкидають вони листівки, якими підбурюють вас проти польської армії. Українці! Німці бомбардують і грабують наші і ваші села. Вбивають наших і ваших жінок та дітей, нищать церкви і костели. Помстімося разом за наші спільні кривди, борімося пліч-о-пліч».
— І що воно варте? — відказав я.— Вони нас не покликали до війська. Все, що ми можемо, то хіба зводити барикади. Але барикади проти панцерників нічого не варті.
Ми потиснули одне одному руки і розійшлися в різні боки. Але тільки для того, щоб за два тижні зійтися в одній камері.
20 вересня з’явився німецький ультиматум до оборони міста з вимогою піддатися, інакше Львів буде знищений. Водночас дозволено було цивільним особам вийти поза лінію німецького фронту двома вулицями — Жовківською і Личаківською до п’ятої пополудні. Тисячі львів’ян вирушили з клунками й малими дітьми в обидва напрямки, але ті, що вибралися за Личаківську рогачку, вже у Винниках зустрілися з большевицькими танковими стежами і повернулися до Львова.
Над містом літали совєтські літаки й розкидали летючки українською мовою. Несподівано на будинках з’явилися червоні прапори. Це сторожі кам’яниць повіддирали з польських прапорів білу частину, і червоні прапори були готові.
В перші дні совєтської окупації часто можна було зустріти в місті польських вояків з понурими обличчями. Вони безцільно блукали, наче вівці без пастуха, але в кожному львівському будинку могли знайти тимчасовий сховок і тарілку зупи. З часом вони зникали, намагаючись пробитися до Румунії, але переважно зникали, тому що їх арештовували і відправляли на схід. Біля ніг фігури Матері Божої поклав хтось шаблю і офіцерську шапку. Вони лежали там досить довго. Завойовники їх не рухали.
Я рідко виходив до міста, сидів переважно вдома, щось писав і слухав радіо — італійські, англійські та французькі радіостанції передавали новини польською мовою. Варшава продовжувала боронитися, але вже зрозуміло було, що вона приречена. Провідувала мене лише Ірма. Кілька разів телефонувала Мирося, але я пригадував собі слова Шпака про те, що не варто розбивати її юне серце, і ухилявся від зустрічей. А ще я вагався, чи варто мені тікати на захід. Комісар Обух з кількома поліцейськими вирушили до Румунії, але, як я потім дізнався від Ірми, їх упіймали й арештували.
А першого жовтня прийшли за мною.
Епілог
— Кто на «К»? Вихаді!
Монголоїдна морда примруженими очицями ковзає по камері, в якій збилося до однієї тісної купи тридцять вісім голодних і змарнілих чоловіків, які вже втратили людську подобу. Вони брудні, в синцях і кривавих плямах, вони розбиті і зневірені.
Я знаю, що я на «К», але мовчу, бо вже не раз когось викликали отак і він ніколи назад не повертався. Я опустив голову між зігнені коліна і намагався вимкнутися, щезнути, розчинитися в цій задушливій камері, сповненій розпачу й горя.
— Кто, блядь, на «К»? Щяс начну піздіть!
І тоді вже нема ради. Я підводжуся, тримаючись за стіни, усе моє тіло ламає, корчить, я хитаюся наче п’яний і, важко переступаючи через скулені тіла, плентаюся до виходу, а монгол, на диво, не верещить, як то було завжди, не клене, а спокійно дивиться на мене і не підганяє. А коли я вже на порозі, відступає назад, даючи мені дорогу, і каже якимсь потойбічним тихим голосом:
— На дапрос.
Я знаю, куди повинен іти, і йду, але цього разу йду без поспіху, ніхто мене не штовхає в спину. Монгол і ще двоє охоронців тюпають за мною ззаду, монгол починає насвистувати, але я не можу вгадати мелодію, та й на дідька вона мені здалася.
— Стаять! — командує монгол.— Ліцом к стєнє!
Я знаю, що це означає: то ведуть когось із допиту, а ми не повинні бачити одне одного, хоча й так знаємо всіх своїх, бо ґрипси[86] і перестукування мандрують від келії до келії. Але дивитися в очі при зустрічі в коридорі не маємо права. Та я, мовби відчувши якусь дивну ледь вловиму зміну в поведінці монгола і в ставленні до мене, повертаю трішки голову і скоса бачу, що ведуть Обуха: в одній руці невеликий полотняний мішечок, через другу руку перекинута маринарка, голова побита, на скроні запеклася кров, сорочка розірвана до пупа. Його голова опущена, але очі бачать мене, і я помічаю на його запечених вустах гіркий усміх. Куди його ведуть? Якщо «с вєщамі на виход», то хіба на етап, повезуть кудись у туманну далину, куди вже повезли польських офіцерів, поліцейських, суддів, прокурорів та не оминули й адвокатів, а відтак взялися й за українську інтелігенцію, бо інтелігенція завойовників гнітить, її треба знищити найперше. Обух мене минає, і я чую від монгола:
— Нє абарачіватся! Впєрьод!
Двері відчиняються одні за другими, одні за другими, аж поки я не опиняюся в коридорі, який веде до кабінету слідчого. Таких кабінетів тут більше, але цей кабінет найголовніший, бо це кабінет начальника в’язниці. Сюди викликають, коли вже все, крапка, коли оголошують смертний вирок або звільняють. Останнє малоймовірне.
Монгол делікатно стукає в двері, звідти лунає «Вхаді!», монгол відчиняє переді мною двері і легенько штовхає. Я опиняюся в кабінеті, де за столом окрім начальника в’язниці сидить незнайомий мені полковник. Перед ними на столі парує самовар, якого щойно, певно, зняли з маленької грубки. За спиною у них два портрети: на меншому зображений Лєнін, на більшому — Сталін. В обох добрі, лагідні очі.
Монгол рапортує, що привів саме мене, а не когось іншого. Начальник киває йому на двері. Монгол зникає. В кутку збоку я бачу поламане крісло, на ньому сліди крові. Цим кріслом, мабуть, лупцювали Обуха.
Начальник піднімається і каже:
— Ну, ви уж тут бєз мєня.— І виходить.
Полковник наливає з самовара гербату і каже українською:
— Сідайте до столу. Напийтеся чаю. Зараз принесуть бутерброди.
Я не вірю своїм вухам, сідаю до столу, беру тремтячими руками горнятко і притуляю до вуст, гербата обпікає мене, але я цмулю її з неймовірною розкішшю, не розуміючи, що це може означати.
За хвилю заходить жінка у військовій формі, ставить на стіл тацю з канапками — на свіжих чорних скибках красуються плястерки сала, ковбаси, шинки, прикрашені кільцями цибулі. Що тут відбувається? Але ні, вголос я нічого не промовляю. Полковник терпляче чекає, поки я прожую третю канапку і зап’ю гербатою. Наливає знову і каже:
— Я розумію, ви здивовані. Але зараз я вам все поясню. Ми просто потребуємо вашої допомоги.
Він піднімає з підлоги течку, що стояла біля його ніг, витягує з неї товсту сіру папку і кладе на столі перед собою. Я впізнаю цю папку. Там зібрані матеріяли про маніяка, якого ми називали Цинамоновим душієм. Чому він зацікавив нову владу?
— Я бачу, ви упізнали цю папку,— промовив полковник.— Вам здавалося, що ви його упіймали? Ні. Ви впіймали не того. Бо він об’явився знову.
Я здригнувся від несподіваної новини.
— Знову? Коли?
— Учора. Шостого жовтня.
— Дайте вгадаю — вона мала ім’я на «І»?
— Так. На цей день припадають іменини Іраїди. Я читав усі поліцейські висновки стосовно цієї справи. Тепер, мабуть, варто чекати замах на жінку, чиє ім’я буде на «Н», а пізніше — на «А». Однак невідомо, чи він на цьому зупиниться.
— Ким була жертва?
— Цього разу не повія і не танцівниця… Цього разу дівчина, яка служила у нас.