— Угу, так, — відповіла Тіфані. — Чому Витівка не може бути келдою?
Вільям кивнув:
— Гарне питання, — відповів він ґречно. — Знаєш, келда не може побратисі з братами. Вона муси йти шукати новий клан і там женитисі зі славним воїном.
— Гаразд, а чому б цьому воїнові не прийти сюди?
— Тутешні фіґлі його ж-бо не знатимуть. Вони ним будуть гор-р-рдувати, — Вільямове «гордувати» прогриміло, наче лавина з гір спустилася.
— Гаразд. А… Королева? Ти щось хотів було сказати, але запнувся.
Вільям зніяковів:
— Сумніваюся, що мені гоже розповідати про це…
— Я — тимчасова келда, — суворо мовила Тіфані.
— Ая. Так тому й бути… колись давно ми жили у володіннях Крулеви і служили їй, але це було ще задовго до того, як вона так охолола. Та вона нас ошукала, і ми повстали. То були темні часи. Вона нас не любить. Ось і вся історія, — додав Вільям.
Тіфані пильнувала за фіґлями, що один за одним ходили до кімнати келди. Там щось відбувалося.
— Вони ховають її у кургані, — пояснив Вільям, хоч його і не питали. — Там лежат всі попередні келди клану.
— Я гадала, що буде більше… галасу, — сказала Тіфані.
— Це ж їхня матір-р-р, — розʼяснив Вільям. — Вони не будут галасувати. Їхні серця занадто зболені для р-р-розмов. А коли будуть поминки, щоб провести її у той світ, от тоді ми здіймемо галас, от побачите. Заграють «Чорт поміж правників» і п’ятсот двадцять з хвостиком пар пуститься у ріл[5], ми будемо їсти і будемо пити, аж, пробачте за грубість, моїм племінникам голови попухнуть на ранок, — напівусмішка з’явилася на устах старого. — Та зараз час фіґлям побути в тиші. Ми оплакуємо мертвих не так, як ви. Наш сум лишається позаду.
— Це і твоя мама теж? — запитала Тіфані ледь чутно.
— Нє. То моя сестра. Вона ж тобі розповідала: коли келда йде шукати новий клан, то бере із собою пару братів. Жити самій серед чужинців — то було б уже занадто для її серденька, — співець зітхнув. — Після весілля в неї буде багато синів, то вже не буде так самотньо.
— Зате вам буде, — сказала Тіфані.
— А ти метикувата, це одразу видно! — вигукнув Вільям. — Я останній з тих, хто з нею прийшов. Коли все це закінчиться, я попрошу нову келду відпустити мене і повернуся до моїх братів у горах. Тут файний край і файний клан м-моїх племінників, але я би хтів вмерти на вересі, де й народився. А тепер, пробачте, Келдо, мені час…
І він пішов, розчинившись у померках.
Раптом Тіфані захотілося додому. Може, це так на неї подіяла туга Вільяма, але тепер вона відчула себе бранкою кургану.
— Треба звідси вибиратись, — пробурмотіла вона.
— Мудро, — відповів ропух. — Слід знайти місце, де час відстає, то по-перше.
— Але як? — запхикала Тіфані. — Час не видно!
Тіфані просунула руки крізь отвір у стелі і протислася назовні, на свіже повітря…
На фермі у них був великий старий годинник, який накручували щотижня. Було це так: коли тато йшов на ринок у Джерелосаки, то там уважно дивився, як розміщені стрілки на годиннику, а, повернувшись додому, так само наставляв стрілки на домашньому годиннику. Це робилося чисто на позір. Всі і так визначали годину по сонцю, а сонце ніколи не спішить і не відстає.
А тепер Тіфані лежить посеред коріняк у тернових чагарях, а легіт над нею невпинно шелестить листям. Курган — наче якийсь острівець посеред неозорого торфовиська. Запізнілі первоцвіти і навіть пара прив’ялих наперстянок росте тут у прихистку тернового коріння. Фартушок лежав неподалік — там, де вона його й залишила.
— Вона б могла просто сказати, де шукати той час, — сказала Тіфані.
— Але вона не знала, де це буде, — відповів ропух. — Їй відомо тільки про знаки.
Тіфані обережно перевернулася горілиць і розглядала небо поміж гіляк, що нависали низько над землею. Воно сяятиме, так сказала келда?
— Здається, час побалакати з Гамішем, — мовила вона вголос.
— Мудро кажете, — пролунав голос з-поза її вуха. Тіфані озирнулась.
— Ти тут давно? — спитала вона.
— Із самого початку, пані, — відповів малолюдок. З-за дерев і з-під листочків вигулькнули й інші. Їх було щонайменше з двадцятеро!
— Ви за мною увесь цей час спостерігали?
— Ая, пані. То є наш обовізок — пильнувати келду. Та й я і так стовбичу ту нагорі, бо вчусі на співця, — і юний фіґель, пишаючись собою, показав їй набір мишиць. — Вони боронят мені грати там, унизу. Кажут, що моя музика звучит, наче павук силуєсі перднути вухом, пані.
5
Шотландський танець, у якому пари міняються одне з одним, поки всі з усіма не перетанцюють. —