— Я не вийду заміж за фіґля! Я не хочу мати сотню діток! Що мені робити?
— Щоб я, та й казав келді, що робити? На таке я не годен, — відказав ропух. — І ще — я не люблю, коли на мене кричать. Те, що я ропух, не означає, що в мене нема самоповаги!
І він поцибав геть у кущі.
Тіфані набрала повні груди повітря, приготувавшись заволати не своїм голосом, але вчасно стулила рота.
«Моя попередниця про це знала, — думала вона. — Отже… вона знала, що я дам собі раду. Це просто правило, і вони не знають, як бути. Хоч цього ніхто і не визнає, але таки ж ніхто не хоче мати за жінку таку височенну тичку, як я. Це просто правило».
«І його можна якось обійти. Має ж бути спосіб. Але я мушу назвати ім’я обранця і призначити дату весілля. Це обов’язково, так вони мені сказали».
Тіфані втупилась у кущі терену. «Ага», — подумала вона.
І пірнула в димовий отвір.
Малолюдки схвильовано, навіть перелякано, чекали її рішення, за всіляку ціну уникаючи її погляду.
— Я обираю тебе, Пограбе, — сказала Тіфані.
Обличчя Пограбуйка перекосило від жаху. Він ледь чутно пробурмотів:
— Абодайго!
— І це ж наречена призначає дату весілля? — спитала жваво Тіфані. — Правда ж?
— Ая, — проджеркотів Пограбуйко. — Така традиція, аякже.
— Тож я призначу, — Тіфані набрала повітря повні груди. — На краю світу є велика гранітна гора заввишки із цілу милю, — сказала вона. — І щороку крихітна пташинка прилітає і дзьобає ту гору. Того дня, коли з гори залишиться камінець завбільшки з піщинку, я вийду за тебе, Пограбуйку, заміж!
Паніка змінила жах на обличчі Пограба, але за мить він оговтався і заусміхався.
— Ая, ото ти файно придумала, — відповів він спроквола. — Нема чого спішитисі в такім важнім питанні.
— Згода, — відказала Тіфані.
— І буде час скласти файний список гостей, — не вгавав малолюдок.
— Аякже!
— І про сукєнку буде коли подбати! І відра квітів назбирати! — клопотався Пограб, веселіючи з кожним загнутим пальцем. — Та то роботи не початий край!
— Отож-то й воно! — погодилася Тіфані.
— Чи вам заціпило? Та вона ж відмовилася! — не витримала Витівка. — Та пташка ніколи не здзьобає…
— Вона погодилася! — заволав Пограб — Хлопці, ви чули? Ая? І дату призначила! Все по закону!
— Та то не біда, — сказав Дурноверхий Вулі, все ще простягаючи їй букет. — Скажіт, де та гора, і я вам кажу, що ми її сколупаємо набагато швидше, ніж та ціпочка…
— Ціпочка має колупати, а не ти! — верескнув Пограб з відчаю. — Ціпочка! Ясно тобі? Годі суперечок! Хто сі буде сперечав, тому дам копняка в дупу! Час вирушати по малого, відібрати й’го в Крулеви! — він вийняв шабелину і замахав нею над головою. — Хто зі мнов?!
Подіяло, здається. Нак Мак Фіґлі любили горлати і махати шабелинами. Сотні шабельок та сокирок, — і один букет квітів у кулаці Вулі — здійнялися в повітря, і бойовий клич Нак Мак Фіґлів пішов луною по всіх закапелках печери. Мить, за яку фіґель стартує з режиму «звичайний» до режиму «запеклий бій», така коротка, що її не виміряти навіть найменшим годинничком у світі.
Оскільки фіґлі — страшні ін‑ди-ві-дуа-ліс-ти за характером, то кожен хоче вигукувати щось своє. В тому галасі Тіфані вдалося розібрати лиш щось на кшталт:
— Ми покладемо життя, але не віддамо штанів!
— Шило на мило!
— Розбійники з великої дороги — то є ми!
— Тисячку на бочку!
— Зарубай собі на носі, тракане[7]!
…поступово голоси зливалися в один потужний рев, від якого стіни йшли ходуном:
— Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати!
Суголосся стихло, курява здійнялася з даху, а тоді запала тиша.
— Ходімо! — вигукнув Пограбуйко.
Один за одним усі фіґлі позлазили додолу з балконів та галерей і почимчикували до димового отвору.
За мить у печері не було нікого, окрім співця та Витівки.
— Куди вони всі пішли? — спитала Тіфані.
— Пішли собі то й пішли, — кинула Витівка, стенувши плечима. — Я залишуся тут і пильнуватиму за вогнищем. Хтось тут має виконувати обов’язки келди, — глипнула вона на Тіфані.
— Витівко, сподіваюся, ти скоро знайдеш собі свій клан, — відповіла Тіфані солодкавим голосочком.
Витівка насупила брови.