– Вони бояться совєтської власті, – це Курт пояснює Марії (він перемовлявся з їхнім старшим ламаною німецькою, а більше – на мигах). – Кажуть, що мали там маєтки, але все покидали… Життя ж дорожче.
Життя дорожче? Атож! Але невже совєти такі страшні? Страшні? Страшні… Чи ж мені, сироті з милості наших «добрих» сільських активістів цього не знати? Але ж мадяри? Чим вони завинили? То вже, певно, якісь страшенні багачі були, що так полякалися.
Мадяри порозселялися по всіх вільних кімнатах у великому будинку Кугле. Лізуть до погреба, беруть, що хочуть. Хе-хе! Це вам не наймит з України! Це вже вам рівня – ваші брати! Чи ж ваші брати? Потім ідуть на кухню, і вже їхні різкі голоси з незвичними інтонаціями розносяться звідти. Беруть сковорідки, щось смажать, лій шкварчить і бризкає на всі боки. Підлога й стіни в масних патьоках.
– Oh, mein Gott! Wann soll es denn enden?[7]
Марія скрушно зітхає. Вона не переносить гармидеру, а ще більше – бруду. Чи ж мені цього не знати? «Порядок понад усе!» – це те, що я засвоїв раз і назавжди; зрештою, це не таке вже й погане правило. «Єфреме! Ти маєш щоразу перед обідом мити руки з милом!» – теж хороше правило, от тільки вдома його буде важко дотримуватися, бо ж у нас не так, як тут, де в магазині очі аж розбігаються – не знаєш, який сорт мила купити. Кеті з Центою теж зиркають з-під лоба. Але що вони можуть вдіяти?
Спідниці в мадярських жінок такі довгі – до підлоги, яскраві, аж очі вбирають, а з-під них – червоні чобіточки на крихітних підборах, згори – хутряні камізельки (перші дні листопада, навіть тут, у теплій Баварії, уже відчувається подих холоду). І самі гарні, відразу видно – шляхтянки, що ніколи не бабралися своїми білими ручками в гною.
Прорізають небо перелітними журавликами (бо ж теж усе на південь та на схід) сотні літаків. Вони летять досить низько. Можна розрізнити смуги й зірки на їхніх сталевих крилах (американці), від гулу їхніх моторів аж дух забиває, сповнює все довкруж одноманітним дзижчанням або радше монотонним гуркотом – так, ніби стоїш десь під водоспадом у якійсь заглибині, що вбезпечує від води, проте від шумовиння – аж ніяк.
– Oh, mein Gott!
Марія витирає фартушком сльози, показує Курту на небо: «Поглянь! Усеньке небо затулили. Скільки ж їх? І це ж усі несуть бомби. Куди? Туди ж – синові на голову! Боже! Кінець Німеччині! Кінець нам усім!»
Вони вже не тікають у погріб, як тоді, коли літаки з’являлися тут рідко. Зрозуміли, що не для них призначено ці американські «шоколади».
– Wie viele?[8]
Летять і летять американські журавлики над нами, несуть під своїми крилами смертоносний вантаж, аби скинути його на чиюсь голову. А мадяри рухаються їм навперейми – туди, звідки вилітають ці невблаганні птахи, туди, де далеко в горах (а може, й у долинах) залишили вони свої гнізда-мегаполіси, туди, де ще є воля (чи ж вона там є?) і нема війни.
– То війні кінець?
– Нам усім кінець!
– І Німеччині?
– А побачите!
– Куди ж ви тепер?
– А будемо їхати все вперед і вперед… На захід…
– І що?
– Може, аж в Америку поїдемо…
– А як же це ви так покидали все й зірвалися?
– А що було робити? Чи й ви б не тікали від червоних?
– Та ми собі прості бауери… Чого тікати?
– Ви так лише кажете! Та й від вас вони ще далеко.
– Та все ясно! Але ж і в страху очі великі…
– Може, і великі, але назад уже не вернемо… Нема там уже нічого нашого.
Я відчиняю ворота, стою й дивлюся, як валка мадярських возів тягнеться до шосе. Їх багато – майже кожна садиба в Айгаху прийняла до себе з декілька таких кибиток, запряжених великими робочими кіньми. Зараз вони одна за одною звертають на сільську дорогу, геть запрудивши її собою. Галас неорганізованого юрмища, крики (можливо, лайка) їхньою гортанною, уперше мною чутою мовою – усе це так різко дисонує з тим розміреним і неквапним життям, яким жив до цього Айгах. Але гармонію вже порушено, і вже ніколи не буде так, як було. Було? Було-таки! Навіть минулого тижня, коли про майбутню мадярську «навалу» ніхто ще ні сном, ні духом.
Ось їдемо ми зі старим Кугле на драбиняку (по-тутешньому – «ваган»), до якого Курт упряг бика, орати останні десятини на полі. Дорога порожня, нема нікого ні спереду, ні позаду. Уже майже доїхали, аж назустріч поліцай на велосипеді.
– Ага! А де бляшаний номер на бикові?
Курт чухає потилицю. Він знає, що номер має бути, і цей номер у нього, звісно, є. Але вдома… І як цьому вперше баченому дядькові на посаді поясниш, що їхні місцеві поліцейські того не вимагають, хоч за законом… (так, може й таке бути, що забудеш того номера вчепити – із ким не буває? – то вони не спиняють через це, мовчки відвертаються, без зауважень, ніби не помічають).