– Що ви тут? Нічого вам не треба більше? Може, принести?
– Та ні! Усе є. Зараз повечеряємо й спати ляжемо…
– Дивіться… Я вже теж спати піду…
– Чуєш, Єфреме! А що там, удома? Що вони там роблять?
– Та сидять на кухні…
– Пиво все вже випили?
– Мабуть… Я не дивився…
– У погріб лазили?
– Ага… Щось там тягали…
– Ох… А що? Хіба ж можна щось удіяти?
Механічно беру простягнуту мені кимось сигарету (хоч і не курю, так, лише балуюся з хлопцями вряди-годи) і так само механічно кажу «данке» (хоча, швидше за все, мене й не розуміють). Тоді мовчки припалюю від завбачливо простягнутої запальнички, яка більше скидається на іграшкову забавку, – такий собі мініатюрний пістолетик, що з нього місцями вже облупилася позлітка.
– Так що, війні кінець?
– I’ve got more! Take it if you like![9]
Американець простягує мені такий само розцяцькований, як і запальничка, портсигар, що в ньому рівними рядочками лежать білі циліндрики запашної трутизни.
– Та ні! Я ж не курю. Не розумієш? Ге? І не побалакаєш із тобою…
Мовчки куримо, стоїмо на ґанку, вдивляючись у захід, де гуркоче якась незнана техніка (але вочевидь не мала, якщо цей гук долинає аж сюди), де сонце розпеченим у якійсь (якій?) гігантській кузні калачиком хилиться і хилиться за край землі.
– О! Еле тебя нашёл! Хорошо, что сказал «возле кухни». Большой дом у этих немцев… Хоть и набилось нашего брата…
Іван – мій вранішній знайомець, той самий «русский американец» – умощується біля мого ліжка на стільчику. Я вже спав, але прокинувся від його голосу й сідаю, звісивши ноги.
– Утром уедем. Приказ поступил.
– А я?
– А ты пока тут будешь… Хозяева твои хоть хорошие? Не обижают? Ты только скажи…
– Ніхто мене тут нічим не образив за два роки…
– За нами придут другие, они уже вами распорядятся…
– Смішно так слова вимовляєш.
– А что ж ты хотел? Я родился уже в Америке. Вот, смотри.
Іван витягує звідкись із внутрішньої кишені великого гамана, – лискучого, ніби шкіряного, – відкриває його, а там замість грошей – сторінки, як у книжці, і на кожній приклеєна світлинка. Показує мені батьків, дружину Мері (справжню англійку), синочка, схожого на нього (достеменно видно, чийого батька син), невеличкий чепурний будиночок, навколо якого могутні стовбури екзотичних дерев.
– Что б тебе дать на память? Вернусь в Америку, земляков уже не увижу.
Він навіть думки не припускає, що його тут можуть… Навіть думки… Усміхається білозубо на весь рот. У нього гарна дружина й синок. За ним стоїть його неозора могутня батьківщина. Я вже й на собі відчув цю її могутність, спроможність відрядити за океан мільйон літаків, під крилами яких мільйон бомб і купа гуманітарного «шоколаду».
– А ты хочешь на родину? Или не будешь возвращаться?
– Як же не хочу? Що мені тут робити? Удома мене мати чекає… Сестра… У них, крім мене, немає нікого.
– На вот. Это тебе на память. Вчера выдали… Так что всё новехонькое.
Я роздивляюся пакунок, який поклав на моє ліжко цей американець (не знаю, чи й зручно розпаковувати при ньому). Але він сам жестом припрошує мене – глянь, мовляв. Виймаю темно-синю майку й такого ж кольору труси, що в них, крім резинки, пришито ще й ґудзики («Универсальные! На любой живот!» – пояснює мені Іван). Я починаю сміятися – спершу тихо (ніби випробовуючи «рівень сміху»), а далі голосніше й голосніше. Іван підхоплює сміх. Хтось нас почув, двері відчиняються, лунають фрази англійською, на які Іван щось відповідає.
– Вставай! Наши у твоего бауэра вино нашли в погребе! Чего спать? Потом выспишься.
Я слухняно встаю, швидко одягаюся, виходжу в коридор, простую на кухню, відчиняю двері й опиняюся в освітленому колі, у якому голосні веселі слова – вигуки – регіт ніби плавають у сивому нікотиновому диму. Але роблю я все це механічно. Ніби уві сні… Оте вранішнє відчуття зміненого кута зору (таке вже колись було зі мною… коли? чи тоді, коли був в’язнем Проскурівського концтабору? чи в дерев’яному вагоні простого товарняка дорогою сюди? чи вже тут, у цій ситій бауерській Німеччині?) знову накриває мене… Хто я? Хто? У цьому великому світі? І де те місце, оте саме пристановище, де я буду собою? Не в’язнем, не «остом», не рабом, а вільною – людиною – для – себе – самого? Та й чи можливо це? Коли врешті знатиму? Знову знатиму відповідь на таке, здавалося б, просте запитання: хто – я – такий?
Від’їзд