– То їдеш?
– Їду.
– Не лишишся?
– Не можу…
– Війна скінчилася, і ти… Ти вже не «ост».
– Це тут ні до чого. Я не можу лишитися.
– Ти їдеш із нею? З Ольгою?
– Так.
Кеті вже не дивиться на мене. Вона відвернулася. Може, хотіла ще щось сказати? Щось завадило? Гордощі? Стримувані сльози? Чи просто здалося? (О! Вона вміє тримати себе в руках.) А може, це не дав Курт, який розміреною ходою наближається до нас? (Цей уже точно не видасть жодних емоцій, увесь затиснутий, увібганий у цю машкару статечного, чемного, вірного всім можливим традиціям бауера.) Я б хотів її утішити, але як? Чим? Я ж не провидець і не знаю, що незабаром Кеті вийде заміж за хорошого хлопця, у них будуть діти – одне за одним народяться двоє синів і донька. Кеті буде цілком щасливою жінкою. І, певно, забуде про мене… Чи не забуде? Коли її чоловік помре й моєї дружини теж уже не стане, вона напише мені листа, а до нього додасть ще й об’ємну бандероль, чим поставить мене в дуже незручне становище – я ж не злидар якийсь.
– Іди, там Марія зібрала тобі дещо в дорогу. І, Єфреме, як хочеш, бери собі велосипеда, на якому ти їздив…
– Не візьму, бо дорога додому довга… Дякую вам, пане Кугле.
Теплий травневий вітерець погойдує гілочки на яблунях із ніжно-прозорими пуп’янками. Ще декілька днів, і розкриються біло-рожеві, ніби зефірні квіти. А ще за тиждень цю стежинку в невеличкі квітнички замете білим опалим цвітом (так узимку замітає все снігом у далекій Україні), але всього цього я вже не побачу. Стою й оглядаю цей сад і подвір’я, великий дім (дім Кугле), масивну будівлю короварні, лише куций ріжок якої визирає з-за будинку.
Виходжу за ворота. Кугле лишилися по той бік – у своєму світі. Я ж вирушаю до свого. Ще раз оглядаюся, востаннє махаю їм, а вони – мені. «Напишеш?» – самими губами питає мене Кеті. Ствердно киваю головою й навіть собі самому обіцяю написати їм по приїзді в Україну (звідки ж мені було тоді знати, що цей мій лист ітиме до Кеті сливе п’ятдесят років, що її колись уже старенькою бабусею побачить мій онук, який матиме в Аґсбурзі мовну практику, що я переживу Кеті і вже ніколи її не побачу, як, власне, і нікого з родини Кугле).
– Трохи забарився, вибач.
Оля вже чекає на мене на перехресті двох сільських вулиць. Її ніхто не проводжає, на відміну від мене, і її скромна валізка нагадує радше сирітський вузлик порівняно з двома моїми великими баулами, ще й солдатським ранцем, ущерть набитим ковбасами – вуджениною – солодкими калачами та іншим добром.
– Ого! Що в тебе там?
– Та, це одяг… А ще ковдру й білизну дали… Рушника великого… Такі подарунки…
Ольга зітхає. Мабуть, згадує всі пережиті докори – приниження – сварки – найбруднішу роботу без продиху й відпочинку – і жодного доброго слова чи бодай найменшої подяки… Усе, з чого складалося її існування тут. Їй дивно, що до мене ставилися інакше, мені невтямки, чому до неї весь час присікувалися. Хіба ж я не знаю, що вона моторна й працьовита («Sie ist faul!»,[10] – це точно не про неї). Але таким хазяям, як ці Дунау, чи й догодив би хто? На їхньому обійсті пустка й тиша – ніхто й не вийшов провести наймичку (Горбатилася на них? То й що? Була війна… І, зрештою, вони її годували).
У центрі Айгаха шум, курява білими стовпами, нерівний хор голосів: американці розсаджують остарбайтерів у всюдихідні машини, попередньо звіряючи зі списками їхні тутешні німецькі паспорти. Видивляюся в натовпі тендітну постать. Ні, нема. І Ваньки з Воронежа теж не видко. Чую краєм вуха балачку про те, що частину «остів» повезуть завтра.
– Не знаєте, куди нас?
– Чи довго будемо добиратися?
– Спершу десь будемо квартируватися?
– А ви ж що собі думали?
– Одразу на поїзди й додому?
– Усе ж, мабуть, розбомблено?
– Як воно там, удома?
– Що на нас чекає?
– Та й чи є ще той дім?
– Хоч би всі живі-здорові!
Фантастичні чутки, вигадки й версії, таємниче поєднання двох літер «Ді-Пі» (Displaced Persons) – усе це миттєво поширюється між нами, обростає новими подробицями, набирає цілком несподіваних, вигадливих форм. Лунає команда, і машини одна за одною виповзають на пагорб, залишаючи село в долині. Великий красивий будинок Майєрів, який височіє на іншому боці Айгаха, видно звіддаля (майоріє символом моїх нездійснених мрій… чи мрій? чи лише марев? ілюзій? міражів? а ось поруч цілком земна притискається до моєї руки, шукаючи опертя – долі – майбутнього).
– І по той бі-і-ік гор-а-а-а, по цей бі-і-ік гора-а-а, поміж ти-и-ими крутими гора-а-ами сходи-и-ила зоря!