Правду кажучи, серед школярів я вирізнявся запалом, завзяттям і владністю вдачі, і саме завдяки цьому поволі, але якось само собою взяв верх над усіма, навіть і трохи старшими від мене, ― над усіма, крім одного. Цим одним був хлопець, який носив те саме ім’я і прізвище, що й я, ― дивного тут нема нічого, оскільки, хоч я й шляхетного роду, імення моє належить до тих поширених імен, що колись, за далеких часів, були, мабуть, власністю простолюду. Тут я назвався Вільямом Вілсоном ― прибраним ім’ям, що не дуже відрізняється від справжнього. Мій тезка ― єдиний з усіх, хто входив у нашу, як казалося, ватагу, не боявсь змагатися зі мною в навчанні, в іграх і бійках на майданчику, відмовляючись беззастережно вірити всім моїм балачкам і коритися моїй волі, ― одне слово, не визнавав моєї зверхності. Якщо існує на землі крайній деспотизм, то це деспотизм владолюбного недолітка над менш вольовими його товаришами.
Бунтарство Вілсона не давало мені спокою, тим більше, що потай ― попри всю ту браваду, якою я підкреслював на людях своє ставлення до нього і до його претензій, ― я відчував, що боюся його, і не міг позбутися думки, що рівноправність, якої він так невимушено дотримувався у стосунках зі мною, насправді свідчить про його вищість, оскільки мені свою позицію доводилось повсякчас виборювати. Однак, крім мене, фактично ніхто цієї вищості ― ба й цієї рівноправності ― не визнавав: товариші наші, здається, й не підозрювали нічого, мовби їм очі заступило. Правда, все те ― і суперництво його, і непоступливість, і особливо його нахабне, вперте втручання в мої плани ― не підкреслювалось, а ніби ховалося. Здавалося, він цілком позбавлений честолюбства і заповзятливості ― перше спонукало, а друге давало змогу його перевершити. А ним, по-моєму, керувало одне: примхливе бажання спантеличити мене, приголомшити, а чи й стерти на порох, хоча бували хвилини, коли я раптом з уразою, приниженням, подивом помічав ― не міг не помітити ― в його поводженні ― в його образах, нападках на мене чи в запереченнях ― дрібку якоїсь особливої, цілком недоречної і, безперечно, вельми для мене неприємної душевності. Єдине, чим цю дивовижу можна було пояснити, ― це його виняткова самозакоханість, що виявлялась у такому примітивному, покровительсько-опікунчому ставленні до мене.
Можливо, саме завдяки цьому ставленню, однаковості наших імен та чистісінькому збігові обставин, що привів нас обох до школи в один і той же день, серед старшокласників гімназії пішла поголоска, ніби ми з ним ― брати. Звичайно старшокласники не дуже й переймаються справами молодших школярів. Я вже казав (а як ні, то треба сказати), що Вілсон не був мені навіть далеким родичем. Та якби ми й були братами, то неодмінно ― близнюками, бо згодом, вже закінчивши гімназію, я випадково довідався, що тезко мій народився дев’ятнадцятого січня[9] 1813 року, ― а це щось таки значить, бо саме цього дня народивсь і я.
Може видатися дивним, але хоч як дратувало мене суперництво Вілсона і його нестерпне прагнення в усьому мені суперечити, ненависті до нього я не відчував. Майже щодня в нас траплялися сутички, після яких, прилюдно надаючи мені пальму першості, він так чи інакше давав відчути, що пальма ця насправді належить йому; однак і моя гордість, і його невдавана гідність дозволяли нам обом підтримувати так звані «дипломатичні стосунки». Проте характери в нас були явно споріднені, і це викликало в мене почуття, яким, мабуть, лише наше суперництво не давало перерости в дружні. Взагалі окреслити ― ба й просто описати, що я насправді до нього відчував, ― справа нелегка. Була це строката, неоднорідна суміш різних почуттів ― трохи войовничої неприязні (але не зненависті), трохи визнання, більше поваги, ще більше страху і з лишком ― хворобливого інтересу. А для моралістів скажу ще й те, на додачу, що ми з Вілсоном були нерозлийвода.
Безперечно, тільки всіма цими аномаліями можна пояснити, чому мої нападки на нього (а було їх чимало ― відвертих і прихованих) полягали у кпинах чи розіграшах (зовні ніби невинних, а насправді дошкульних) і так і не переросли в серйозну, справжню ворожнечу. Та й тут я далеко не завжди добивався успіху, навіть у найхитріших своїх витівках, бо натикався в тезці на ту невдавану, непоказну жорсткість і простоту характеру, що вміє дійняти тебе жартом, але сам не має ахіллової п’яти й абсолютно недосяжний для глузів. Я знайшов у ньому лиш одне вразливе місце, одну його особливість, яка була, мабуть, наслідком хвороби і яку не такий навіжений суперник, як я, пожалів би: супротивник мій мав якийсь ґандж у горлі, що не дозволяв йому підвищити голос, ― він завжди говорив тільки пошепки. Ось із цієї вади я й користав як умів.