Знаменно, що серед співаків хорової капели в петербурзькому Зимовому палаці в 1742–1744 роках був і студент Києво-Могилянської академії, майбутній український письменник та філософ Григорій Сковорода. «В одном місту был, — пізніше згадував Г. Сковорода, — гдъ палаты царскіи, уборы, танцы, музыканты, гді, любяшіесі», то послЪдували, то и зеркала смотрЪлы, вбежавши с зала в комнату и снявши маску, приложились в богатых постелях и прочая». Бачив він і те, як ще недавній хуторянин, дебелий землячок із співаків Олексій Розум розкошував у багатих покоях завше хмільної цариці, як він, ставши фаворитом і «Розумовським», умисно програвав у карти великі суми грошей двірським сановникам, аби здобути їхню прихильність. І здобував.
І хоч порядку в країні не було, на честь імператриці хлюпотіла повінь пишномовного пустослівного одописання, й то не лише придворних піїтів. Продовжуючи «петровські» традиції Феофана Прокоповича, писали панегірики й такі відомі письменники, як О. Сумароков та М. Ломоносов. Свою «Оду всемилостивейшей государыне императрице Елизавете Петровне, самодержице Всероссийской, в 25 день ноября 1743» Сумароков приурочив дневі двірського перевороту 1741 року. Звертаючись до завше веселої цариці по двох роках її владарювання, поет писав:
Усе це, м’яко кажучи, була неправда, й про це знав Сумароков, котрий певний час служив ад’ютантом у графів Г. Головіна та О. Розумовського, блазнював, за словами О. Пушкіна, у тодішніх вельмож Шувалова і Паніна.
Близько десятка хвалебних од, присвячених вступові Єлизавети на престол, написав М. Ломоносов. Дослідники по-різному говорять про них. Одні твердять, нібито Ломоносов писав їх як «офіційно-службовий поет» на замовлення царського двору та академії, почесним членом якої він був. Професор Д. Благой зазначав, що врочисті оди, як і фейерверки та ілюмінації, були обов’язковою частиною придворних свят. Інші доводять: поет друкував оди «за свій кошт», надаючи їм суспільно-виховного значення та проводячи у них, за влучними словами О. Пушкіна, «торжество своїх ідей». Тон таких «благодарственных восклицаний» старанно будуть наслідувати й інші поети, у тому числі й українські.
За «оди похвальні», «оди духовні», панегіричні «слова» і «надписи», за пропаганду ідеї розквіту вітчизни під опікою освічених правителів ще сучасники дорікали Ломоносову. Навіть О. Сумароков, над яким підсміювалися, справедливо писав: «Не завидую тебе, что, следуя общему обычаю ласкати царей, нередко недостойным не токмо похвалы стройным гласом воспетой, но ниже гудочного брацания, ты льстил похвалою в стихах Елисавете. И если бы можно было без уязвления истины и потомства, простил бы я тебе ради признания твоея души ко благодеяниям». За улесливий тон в одах нікчемним царям та їхнім фаворитам «російському Піндару» — Ломоносову дорікав і О. Радищев, хоча водночас і пробачав генієві за одописання в окремому нарисі «Подорожі з Петербурга в Москву».
О. Пушкін писав: «Ломоносов заповнив урочисті свої оди пишномовною хвалою; він прямо називає благодійника свого графа Шувалова своїм благодійником; він у якійсь придворній ідилії оспівує графа К. Розумовського під ім’ям Полідора; він віршами поздоровляє графа Орлова у зв’язку із поверненням його з Фінляндії…» Водночас поет визнає Ломоносова великою людиною, кажучи, що той створив перший університет у Росії й сам був «першим нашим університетом» за багатогранністю знань. Але біда, що в тому університеті професор поезії, ораторського мистецтва і красномовства мусив служити як «чиновник, а не поет, натхненний з неба, не оратор, що сильно захоплює».
Та звинувачувати вченого в підлабузництві навряд чи можна. То була данина традиції. Міг Ломоносов бути й іншим: коли фаворит Єлизавети і братів Розумовських, перший куратор Московського університету Шувалов «пожартував» над вченим, той з гідністю відповів: «Не токмо у стола знатних господ или каких земных владетелей дураком быть не хочу, но и ниже у самого Господа Бога». Не всі поети мали сміливість так сказати, швидше навпаки, за що отримували ордени і подаяння.
Шлюб цариці Єлизавети з козацьким сином