— Тепер серед нас є новий живий Клекі-Петра, тож мертвого ми можемо відпустити до його могили. Нехай мої брати зроблять це!
Він сказав це апачам, які будували могилу. Але я попросив його ще трохи зачекати і покликав до могили Гоукенса, Стоуна і Паркера. А коли вони підійшли, то я промовив над труною кілька слів і проказав молитву. Аж тоді останки колишнього революціонера, а потім схимника помістили до кам’яного склепу, вхід до якого закрили каменями.
Це було перше індіанське поховання, яке мені довелося бачити. Церемонія глибоко вразила мене. Я не хочу критикувати переконання, які тоді висловив Інчу Чуна. Серед них було багато правдивого і чимало непевного. Але головне, що в його словах звучало прагнення спасіння, яке він, як і колись давно народ Ізраїлю, уявляв собі як щось зовнішнє, хоч воно може бути лише чимось внутрішнім, духовним.
Поки труну замуровували, знову зазвучали жалобні співи індіанців. Лише після того, як поклали останній камінь, церемонію вважали завершеною і кожен пішов до своїх справ. Для більшості такою справою стала трапеза. Інчу Чуна запросив і мене на учту.
Він жив у великому помешканні вже описаного будинку в пуебло. Помешкання було обставлене дуже просто. Але на стінах висіла велика колекція індіанської зброї, на яку я відразу ж звернув увагу. Ншо-чі обслуговувала нас — свого батька, Віннету і мене — за трапезою, і я мушу визнати, що була вона справжня майстерниця приготування індіанських страв. Поки їли, говорили дуже мало. Червоношкірі взагалі мовчуни, а того дня вже стільки всього було переговорено, що все несказане можна було з легким серцем перенести на потім. Невдовзі після вечері стемніло.
— Мій блідолиций брат збирається відразу спочивати чи ще хотів би прогулятися зі мною? — запитав Віннету.
— Я піду прогулятися, — сказав я, не питаючи, куди саме він збирається.
І ми вийшли з пуебло та попрямували до річки. Цього я і сподівався. Настільки глибока натура, як Віннету, неодмінно захоче ще раз відвідати могилу свого вчителя. Підійшовши до кургану, ми сіли на землю, вмостившись один біля одного. Віннету взяв мене за руку і мовчки тримав її у своїй, а я не мав причин переривати мовчання.
Тут слід додати, що далеко не всі апачі, яких я досі бачив, жили в пуебло. Для всіх воно було, ясна річ, замалим. У пуебло жила родина Інчу Чуни і кількох інших воїнів, там відбувалися зустрічі різних гілок племені мескалеро, які випасали своїх коней і полювали в різних місцях прерії. Звідси вождь керував племенем і вирушав у далекі подорожі до інших племен, які визнавали його верховним вождем апачів. Це були племена льанеро, хікарілья, тараконам, чірікауа, піналям, гіласам, мімреням, ліпани[40] та інші. Навіть навахо[41] корилися якщо не безпосереднім наказам, то принаймні загальним правилам.
Мескалеро, які не жили в пуебло, після поховання пішли геть, а залишилися лише ті, хто мав доглядати коней, що їх привезли кайова. Тому ввечері ми з Віннету могли спокійно посидіти біля могили Клекі-Петри, де нікого більше не було. Хочу додати, що наступного дня таки принесли жолуді і посіяли їх довкола могили, а згодом вони проросли. Ті дерева ростуть там і досі.
Через якийсь час Віннету перервав мовчанку і запитав:
— Мій брат Убивча Рука зможе забути, що колись ми були його ворогами?
— Уже забув, — запевнив я його.
— Але одного ти не зможеш пробачити.
— Чого саме?
— Те, як мій батько образив тебе.
— Коли?
— Коли ми зустрілися вперше.
— Те, що він плюнув мені в обличчя?
— Так.
— Чому я мав би не пробачати цього?
— Бо слину можна змити лише кров’ю.
— Нехай Віннету не турбується. Це я теж уже забув.
— Мій брат говорить таке, у що неможливо повірити.
— Можливо. Зрештою, я давно довів, що забув про це.
— Чим саме?
— Тим, що не образився на нього. Чи ти думаєш, що Вбивча Рука дозволить плювати собі в лице і не відповідатиме на це відразу ж ударом кулака?
— Так, згодом ми дивувалися, що ти не зробив цього.
— Батько Віннету не образив мене. Я витер слину і забув про все. Не будемо говорити про це!
— Але я мушу про це поговорити. Я винен за це перед своїм братом.
— Чому?
— Бо ти мусиш навчитися законів нашого племені. Воїни не люблять зізнаватися у своїх помилках, а вожді тим більше. Інчу Чуна знає, що він зробив неправильно, але він не може попросити в тебе пробачення. Він попросив мене поговорити з тобою. Тому Віннету просить пробачення у тебе замість свого батька.
40
Все це назви індіанських племен (переважно атабаскомовних, як і самі апачі), що мешкали на південному заході США. Ліпанів європейці вважали чи не найжорстокішим з-поміж них.
41
Навахо — найчисленніший індіанський народ Північної Америки, що втратив незалежність після 1848 року, у 1860-х рр. поселені в резерваціях на території штатів Арізони, Нью-Мексико та Юти.