Стоун і Паркер більше не перешіптувалися. Вітер шелестів над верхівками дерев і чувся рівномірний, схожий на дихання звук, на тлі якого можна було чітко відрізнити будь-який інший, навіть не надто важливий шурхіт. І тут мені здалося, що за мною по м’якій землі щось рухається. Щó ж це таке? Чотиринога тварина не наважилася б підповзти так близько. Змія? Також ні. Тому я швидко обернувся і ліг додолу, щоби роздивитися краще. Цього виявилося достатньо, щоби зауважити щось темне: воно спершу лежало за мною, а тепер поповзло поміж дерева. Я скочив на ноги і поспішив услід за ним. Але встиг побачити лише тінь перед собою і схопитися за щось.
— Let’s go![43] — злякано крикнув людський голос, і те, що я встиг схопити, вирвалося мені з рук. Тінь зникла. А я стояв і прислухáвся. Але мої товариші помітили мої рухи і почули крик. Тому підвелися й запитали мене, що це було.
— Тихо! — цитьнув я на них і знову прислухався, але марно.
За нами стежив білий, про що свідчив вигук англійською. Мабуть, це був сам Сантер, бо, крім нього, серед кайова, здається, не було білих. Тож тепер я змушений був наздогнати його попри темряву.
— Сідайте і чекайте, поки я повернуся! — наказав я своїм людям і побіг геть.
Я не мав жодного сумніву, куди саме бігти: у прерію, до табору кайова. Шпигун точно побіг туди. Тепер потрібно було сповільнити його втечу. Якщо я хотів досягнути цього, то мав налякати його. Тому я гукнув.
— Стоп! Зупинися! Стріляю!
Через секунду я кілька разів вистрелив із револьвера, щоби підсилити погрозу. Це не було помилкою, бо наша присутність уже перестала бути таємницею. Тепер я міг сподіватися, що від страху втікач забіжить далі в ліс, і це сповільнить його біг, бо в лісі було вже цілком темно. А я тим часом, аби випередити його, побіг узліссям, де ще було трохи видно. Так я хотів пробігти через усю долину і сховатися у прерії. Якщо втікач добіжить туди, то не пройде повз мене непоміченим і я зможу його схопити.
Цей план був цілком добрим, але я не зміг його здійснити, бо щойно оббіг чагарники попереду себе, як побачив на дорозі групу людей і коней. Тож я ледь устиг вчасно сховатися під деревами.
Саме тут, за кущами, кайова облаштували собі табір. І не важко було здогадатися, чому саме тут. Спершу вони зупинилися далі у прерії і послали розвідника. Цей розвідник, як я довідався згодом, не мав якогось особливо складного завдання. Сантер поїхав попереду індіанців, бо краще орієнтувався на місцевості. Він мав знайти Віннету і розповісти про все кайова, як тільки вони прибудуть. Але Сантер не встиг повернутися до їхнього приїзду, тому вони відрядили вслід за ним ще одного воїна, який мав лише пройти слідом Сантера і якому не загрожувала жодна небезпека, бо Сантер і так незабаром повернеться і попередить про все індіанців. Тож цей розвідник пройшов у глиб долини, наскільки вважав за потрібне, не знайшов ворогів і повернувся, щоби повідомити про це. А оскільки у долині було зручніше заночувати, ніж у прерії, то кайова вирішили пройти туди. Адже Сантер і тут без проблем їх знайде. Він побачить їх, коли повертатиметься назад, хоча з обережності вони все ж не розпалюватимуть вогню.
Тепер було точно відомо, що того дня вони не потраплять нам до рук. А можливо, не потраплять і завтра, якщо Сантер розповість їм про наш план. То що тепер робити? Повертатися назад, до своїх, і чекати там, чи кайова вранці часом не втраплять таки до пастки? Чи краще знайти Віннету, розповісти йому, що я довідався, і запитати про подальші дії? Була ще й третя, хоч і небезпечна для мене можливість: залишитися тут. Для нас важливо було довідатися, що ж надумають робити кайова після того, як Сантер поінформує їх про все. Якби я тільки міг підслухати їх! Але це страшенно ризиковано. Сантер точно знає, що я його переслідую, і це може викрити мене. Але я все ж таки зважився спробувати, навіть якщо надія на успіх невелика.
Як я вже говорив, червоношкірі не запалювали вогню, щоб їх не знайшли. Ця обставина, що захищала їх, мала захистити й мене. Під деревами лежали великі камені, порослі мохом, а довкола них колосилася висока трава. Можливо, мені вдасться сховатися за одним із таких каменів.
Більшість індіанців наразі прив’язували коней, щоби ті не могли відійти геть і видати місце нашого табору. Решта посідали або полягали на галявині попід лісом. З одного боку галявини долинав приглушений голос, який віддавав команди. Мабуть, це був вождь, і слід було сподіватися, що він так і залишиться на своєму місці на ніч. Я мав якось підкрастися до нього ближче.