— Але ти хоч подякував йому за те, що він урятував тобі життя?
— Мені це не спало на думку!
— Ні? То щó ж він тепер про тебе думає?
— Мені байдуже, цілковито байдуже, що він думає про мене, хай би мене качка копнула. Ясна річ, він вважає мене невдячним. Але це не має значення. Важливо, щоб він не змінився, не почав задирати носа, залишився таким, яким є зараз. Але в той момент мені хотілося його обійняти і поцілувати.
— Ого! — вигукнув Стоун, який раптом теж вирішив заявити про себе. — Ти і поцілунки! Ще обійми у твоєму виконанні я можу собі уявити, але поцілунки — ніколи!
— Справді? Ніколи? Чому? — запитав Сем.
— Чому? — взявся пояснити Вілл Паркер замість Діка Стоуна. — Ти ніколи не дивився у дзеркало або у воду на своє відображення, старий Семе? Твоє обличчя, твоя борода і твій ніс! Боже, кому може спасти на думку щось безглуздіше, ніж наблизити до тебе свої губи? Така людина або перегрілася на сонці, або ж у ній оселилося божевілля.
— Он як! Ага! Гм! Це звучить дуже по-дружньому, — пробурмотів Сем. — Отже, я — потвора! А ти? Ким ти вважаєш себе? Можливо, красунчиком? Навіть і не думай! Згадай моє слово, якби ми з тобою удвох взяли участь у конкурсі краси, то я б зайняв перше місце. А ти програв би. Качка б мене копнула! Але це тут ні до чого. Ми говорили про нашого ґрінгорна. Я не подякував йому і не збираюся. Але згодом, коли ми засмажимо м’ясо, він повинен отримати найкращий і найсоковитіший шматок. Я сам йому його відріжу, він заслужив на це. А завтра, знаєте, що я зроблю завтра?
— Що? — запитав Стоун.
— Завтра матиме велику радість. Йому буде дозволено зловити мустанга.
— Ти збираєшся йти на мустангів?
— Так. Мені ж потрібен новий кінь. А на полювання ти позичиш мені свого, любий Діку. Якщо сьогодні ми бачили буйволів, то прийдуть і мустанги. Думаю, що досить поскакати до прерії, де ми позавчора працювали з кресленнями для залізниці. Там уже мають бути мустанги, якщо тварини дійшли до наших широт.
Далі я не слухав, а повернувся назад, пройшов крізь зарослі, щоби наблизитися до мисливців із другого боку. Вони не мали б довідатися, що я випадково почув не призначене для моїх вух.
Вони розвели багаття, біля якого закопали в землю дві міцні роздвоєні гілляки. На них сперли палицю з печенею. На цій палиці розмістили увесь шматок м’яса, і Сем Гоукенс почав повільно і фахово обертати його. Насолода, яка при цьому вимальовувалася на його обличчі, була зворушлива.
Коли повернулися всі інші з рештками м’яса, то зробили те саме, що й ми, — розвели вогонь. Але біля їхнього вогнища було не так тихо і мирно, як у нас. Оскільки кожен хотів смажити собі окремо, всім забракло місця, внаслідок чого вони їли свої шматки напівсирими.
А я й справді отримав найкращий шматок. Він важив близько трьох фунтів[27], і я з’їв його цілком. Але через це мене не вважали ненажерою. Я їв значно менше, ніж з’їв би будь-хто інший на моєму місці. Ви не повірите, як багато м’яса повинен поглинати вестмен, аби нормально почуватися.
Усім відомо, що для харчування людині, крім неорганічних речовин, потрібно споживати належну кількість білків і вуглеводів. І щоби достарчити своєму організму необхідну кількість вуглеводів, людина повинна споживати значні обсяги їжі. Велику кількість білка, яку вона з нею отримує, тіло з легкістю переробляє під час тривалих навантажень. Я знав трапера, який за один раз міг з’їсти вісім фунтів м’яса, а коли я запитав його, чи він ситий, то він лише всміхався:
— Мушу бути ситим, бо більше нічого не маю. Але якби ви захотіли віддати мені свій шматок, то вам не довелося б довго чекати, поки він зникне.
Під час трапези вестмени розмовляли про наше полювання. Наскільки мені вдалося почути, то, коли вони побачили вбитих буйволів, їхнє уявлення про мою «дурість» таки змінилося.
Наступного ранку я вдав, ніби збираюся йти працювати. Тоді до мене підійшов Сем і сказав:
— Киньте свої прилади, сер! Треба зробити дещо цікавіше.
— Що ви маєте на увазі?
— Побачите. Готуйте свого коня! Ми вирушаємо!
— На прогулянку? Але ж є робота!
— Облиште! Ви достатньо напрацювалися. Хоча я переконаний, що ми повернемося до обіду. І тоді ви зможете міряти і рахувати, скільки влізе.
Я повідомив про це Бенкрофта, і ми вирушили в дорогу. Дорогою Сем напускав на себе загадковості, а я не зізнавався йому, що знаю про його плани. Ми їхали вздовж траси, яку вимірювали, аж до прерії, про яку напередодні згадував Сем у розмові зі Стоуном і Паркером.