— Вождь команчів знову вистрілив у Віннету. Він кулею відповів на пропозицію здатися, — з гіркотою зауважив Вірна Смерть. — Апач побачив, що в нього ціляться, і встиг ухилитися. Тепер черга за ним. Дивіться!
Так само раптово Віннету скочив на ноги, миттєво підняв свою срібну рушницю і вистрілив, майже не цілячись. У відповідь по долині прокотилося виття команчів.
— Віннету не промахнувся! Команчі знову без вождя, — сказав Вірна Смерть.
Тим часом Віннету знову випростався, підняв руку, а потім опустив її. Апачі підняли рушниці, і пролунало одночасно понад чотириста пострілів.
— Ходімо звідси, джентльмени, — сказав Вірна Смерть. — Це занадто по-індіанськи, як на мої старі очі. Краще на це не дивитися. Хоча мушу визнати, що команчі на таке заслужили. Віннету зробив усе, щоб уникнути кровопролиття.
Ми повернулися до коней, і старий почав уважно і прискіпливо роздивлятися свого нового скакуна. Ми почули ще один густостріл, а за ним — переможний клич апачів. Через кілька хвилин Віннету повернувся до нас.
— Великий плач лунатиме в усіх вігвамах команчів, — серйозно й без тріумфу в голосі вимовив він. — Жоден із воїнів не повернеться додому. Великий Дух захотів, щоб ми помстилися за смерть наших братів, і я не міг вчинити інакше. Але мій погляд не хоче повертатися в цю долину смерті. Мої воїни завершать тут усе, а я їду з моїми білими братами.
Через півгодини ми вже мчали геть у супроводі Віннету й десятьох добре озброєних апачів. Я втішився, що ми нарешті їдемо з цього жахливого місця! Мапімі — це велике плоскогір’я на висоті тисячі ста метрів над рівнем моря, охоплює дві мексиканські провінції Чіуауа і Чоауїла. З усіх боків, крім північного, Мапімі оточують прямовисні вапняні скелі, порізані численними ущелинами. Невисокі пологі пагорби вкриті піском або ріденькою травою, іноді трапляються поодинокі дерева й кущі. То тут, то там по безлюдній рівнині розкидані скелі, а земля помережана глибокими тріщинами, тому мандрівники мусять шукати об’їзд. Я помилявся, вважаючи Мапімі абсолютно безводною пустелею: там є озера, які хоч і пересихають у спекотну пору року, але залишають у ґрунті стільки вологи, що на їхніх берегах вистачає корму для коней.
Ми прямували до озера, яке читач навряд чи знайде на карті і яке називається Лагуна-де-Санта-Марія. Від долини до нього треба було проїхати приблизно десять німецьких миль[61], що після безсонної ночі було немало. Дорога петляла між скель, ми вибиралися з однієї ущелини, щоб відразу ж заглибитися в іншу, сонце з’являлося посеред скель тільки на короткі миті, іноді здавалося, що ми повернули назад, і врешті я втратив орієнтацію. Ми дісталися до Лагуни-де-Санта-Марія аж під вечір. Ґрунт під ногами був піщаний, дерев майже не було, і нам довелося поставити табір у заростях чагарів, колючих і сухуватих, я не знаю, як називається ця рослина. Озеро наполовину висохло, і його нерухоме плесо видавалося невимовно сумним. Попереду простягалася горбиста рівнина, на заході сонце сідало за горами, червоними від його променів. Земля ще дихала денною спекою, але вночі подув вітер, похолоднішало, і нам довелося загортатися у вовняні ковдри.
Удосвіта ми вирушили далі. І вже незабаром знову довелося довго петляти по ущелинах. Ми спускались усе нижче й нижче прямовисними скелями, що було б неможливо, якби сама природа не створила своєрідного спуску — небезпечно слизьких каменів, схожих на гігантські сходинки. Спуститися ними ще якось можна було, але піднятися — навряд.
Небезпека чатувала на кожному кроці. Часто дорога перетворювалася на стежку, над якою видно було лише вузьку смужку розпеченого неба, а внизу зяяла безодня з уламками скель — немов їх там громадив велетень. Вершник із конем над страхітливим проваллям щомиті ризикував зірватися донизу. І жодної краплини води довкола, тільки каміння і нічого, крім голого, сухого, гострого каміння. У небі кружляли грифи, чатували над нами і вдень і вночі. Якщо ми зупинялися на нічліг, зловісні птахи сідали десь поряд, щоб уранці злетіти в небо і супроводжувати нас далі, пронизливими криками нагадуючи про себе. Іноді в ущелині миготів силует шакала, що, як і грифи, очікував, коли мандрівник упаде без сил від виснаження або звалиться у прірву.
Опівдні ми нарешті залишили позаду небезпечний кам’яний лабіринт, виїхали на трав’янисту рівнину й незабаром виявили потрібні нам сліди: там проскакали десять підкованих і двоє непідкованих коней. Віннету не мав жодних сумнівів, що сліди «босих» кінських ніг належать апачам, яких він дав білим у поводирі. Вірна Смерть також вважав, що ми натрапили на сліди, які шукали. Однак, судячи з відбитків копит, цей загін, побоюючись переслідування, мчав без відпочинку всю ніч і випереджав нас на годин шість.