— Та хто їх знає. Чімарра нам не друзі, але й не вороги. Їх небагато, тому вони не наважуються відкрито виступати проти поселенців, але довіряти їм не можна. А це ще небезпечніше, ніж відверта ворожнеча.
— Я однаково не розумію, чому вони вирішили напасти на вас. Ви їх образили?
— Жодним словом. Але в нас були хороші коні, зброя, провіант, інструменти та все, що треба для тривалого перебування в пустелі.
— Зрозуміло, для таких розбійників цього цілком досить.
— Вони оточили нас і запитали, що ми тут робимо. Ми не стали приховувати правди, тож індіанці обізвали нас злодіями. Вони сказали, що це їхня земля разом з усім, що лежить на поверхні або заховане в надрах. Тому вони вирішили забрати наше майно.
— І ви віддали?
— Гартон зробив розумніше за мене й віддав усе, а я схопився за рушницю, та червоношкірі накинули на мене ласо, зв’язали й пограбували, а білі не заступилися за нас. Навпаки, вони взялися випитувати нас про копальню в горах і як туди проїхати. Я відмовився говорити, і тоді вони побили мене і закопали в струмку, а Гартона шмагали батогами, поки він усе не розповів. Але все ж бандити не повірили йому і взяли з собою як провідника, погрожуючи йому тортурами, якщо він не приведе їх на родовище до завтрашнього вечора.
Вірна Смерть мав такий вираз обличчя, якого я в нього ще ніколи не бачив, хоча ми побували разом у різних ситуаціях. Він був похмурий, злий і непохитно рішучий. Це був вираз обличчя вбивці, який постановив не пробачати жертві. Голос його майже захрип, коли він запитав:
— Ви впевнені, що вони попрямували до копальні в горах?
— Так. Я чув, що вони збиралися напасти на табір золотошукачів, перебити всіх і забрати золото. Та й індіанцям там буде чим поживитися: боєприпаси, зброя і багато іншого. Там навіть срібла чимало.
— Тисяча чортів! Вони поділять здобич. Білі заберуть метал, а червоношкірі — усе решту! Як далеко звідси родовище?
— Вони будуть там завтра до вечора, якщо Гартон не виконає мого прохання.
— Якого?
— Я велів йому провести їх обхідними шляхами, бо сподівався, що хто-небудь визволить мене і я зможу вмовити мого рятівника помчати до копальні й попередити про напад. Сам я, на жаль, залишився без коня.
Старий вестмен мовчки дивився вдалину, занурившись у роздуми. Потім сказав:
— Я хотів би рушити в дорогу негайно. Чи можете ви описати мені шлях так, щоб не заблукати вночі?
Золотошукач заперечно похитав головою і категорично відраджував нас від нічної подорожі. Тож ми вирішили зачекати до ранку.
— Нас шістнадцять, — провадив вестмен, — а їх сорок індіанців і десять білих, разом п’ятдесят. Я не про те, що нам слід боятися. Як озброєні індіанці?
— Тільки луками, стрілами і списами. Але вони забрали обидві наші рушниці, — відповів золотошукач. — Хоча це й не стане їм у пригоді, бо вони не вміють користуватися такою зброєю.
— До речі, слід використати нашу несподівану затримку. Хоча б для того, аби довідатися, де саме розташована копальня. Ви сказали, що знайти її можна хіба випадково. Я не дуже зрозумів. Може, там хоч якась річка є?
— Уявіть собі ущелину серед високих вапняних скель — саме в їхніх надрах сховані незліченні багатства. Навколо розкинувся густий високий ліс, дерева ростуть навіть на скелях, з-під яких витікає струмок. У довжину ущелина простягається приблизно на дві англійські милі[62], але потрапити в неї можна лише в тому місці, де з неї витікає струмок, та й то прохід там такий вузький, що в нього ледь-ледь протиснуться двоє людей.
— У такому разі двоє-троє людей можуть захищати ущелину!
— Так. Іншого входу до ущелини немає. Принаймні для тих, хто не працює там. Золото видобувають посередині долини. Але оскільки ходити щоразу півгодини туди й назад складно, то містер Ульманн, щоб скоротити дорогу, звелів вирубати щаблі у скелі, яка піднімається зубцями, а не прямовисно, і прикрити їх від чужих очей поваленими деревами. Тож тепер можна спуститися в долину, але зверху все так, немов на скелях лежить бурелом. Ви не знайдете там жодного пня і жодної тріски. Ми підкопували дерева і валили їх разом із корінням, а потім спускали на мотузках на скельні виступи. Тож якщо не знаєш цього, нізащо не здогадаєшся, що дерева повалили люди, а не природа. Понад тридцять чоловіків тримали канати, щоб дерева не котилися вниз, а повільно сповзали і зачіплялися за виступи в скелі.
— В Ульманна працює так багато людей?
— Зараз — майже сорок осіб.