Я всю ніч не стулив очей, час від часу вставав і підходив до краю провалля. Вогонь трохи вщух, але від цього картина, що розгорталася переді мною, не стала менш страхітливою. Зі свердловини бив фонтан вогню заввишки зо тридцять футів, нагорі він розсипався на окремі струмені й тисячі іскор, палахким водоспадом линув донизу, просто в річку, перетворюючи її на потік полум’я.
Так тривало до ранку, і вогонь не сила було спинити, поки вся нафта не витекла зі свердловини. Аж коли напір нафти став трохи слабшим, можна було без особливої небезпеки для життя спуститися в долину, де земля і скелі були чорнішими за ніч, все було як величезна, вкрита сажею сковорідка, вміст якої обвуглився з вини неуважного кухаря. З усіх бараків, складів та інших будівель уцілів лише один невеликий будиночок, збудований на високій скелі.
Я попрямував до нього. Біля дверей стояло кілька людей, серед них я упізнав Гаррі. Відважний хлопчик не побоявся спуститися туди вночі. Раптом він махнув рукою, показуючи на мене, і відразу ж один із чоловіків зник у будинку, щоб із рушницею в руці вийти мені назустріч.
— Стійте! — наказав він загрозливо. — Що ви тут забули? Забирайтеся звідси або дістанете кулю.
— Я прийшов запропонувати вам мою допомогу, — спокійно відповів я.
— Знаємо ми вашу допомогу, — засміявся він. Його голос не провіщав нічого доброго.
— Дозвольте мені сказати кілька слів Гаррі.
— Він не хоче вас бачити, тому я не пущу вас до нього.
— Але я хочу дещо віддати йому.
— Не брешіть! Який подарунок можете ви зробити Гаррі? Ви боягуз і покидьок, це ви підпалили нафту!
Мені аж дух перехопило від такого несподіваного й несправедливого обвинувачення. Від здивування я й слова вимовити не зміг на своє виправдання, і, мабуть, моє мовчання сприйняли як визнання провини, тому що чоловік на березі додав:
— Ви злякалися розплати? Забирайтеся геть!
Він прицілився у мене, і я нарешті зумів заговорити:
— Ви геть розум стратили! Не було ніякого підпалу. Нафта вибухнула, бо у неї потрапила іскра від свічки. Нещастя сталося через ваше недбальство.
— Не намагайтеся виправдатися! Геть звідси, або буду стріляти!
— Хіба став би я з ризиком для свого життя рятувати хлопця, якби підпалив нафту сам?
— Якби ви справді хотіли нам допомогти і не втекли, як останній боягуз, вціліли б усі. Ідіть і подивіться на обгорілі трупи. Це діло ваших рук! Тож тримайте нашу подяку.
Він вистрілив у мене. Обурений до глибини душі несправедливим обвинуваченням, я стояв як укопаний і навіть не здригнувся. Саме це й урятувало мене, бо чоловік промахнувся, а якби я намагався ухилитися, то, напевно, потрапив би під кулю. Моя рука потягнулася до револьвера, щоб відповісти кривдникові влучним пострілом, але я зумів стриматися. Повернувшись до нього спиною, я повільно побрів угору стежкою, скочив на коня і поїхав. Коли людину, яка ризикувала життям для порятунку ближнього, звинувачують у злочині, їй залишається хіба мовчки піти геть.
Через кілька днів потому я дістався до прерії Ґревел, де мені ще цілий тиждень довелося чекати на Віннету. Їжі не бракувало, бо дичина там траплялася на кожному кроці, та й нудьгувати чи почуватися самотнім було нíколи: навколо нишпорили зграї індіанців сіу[69], і я час від часу мусив рятуватися втечею, заплутувати сліди й ховатися, аби вони не знайшли мене. Коли ми нарешті зустрілися з Віннету, я розповів йому, що в прерії господарюють червоношкірі ворожого племені, і він запропонував покинути негостинний край та відвідати Вогняну Руку. Я охоче погодився, бо давно мріяв познайомитися з легендарним вестменом і багато чого навчитися від нього. Але шлях був небезпечним, у чому ми переконалися вже наступного дня, побачивши сліди індіанця, імовірно розвідника. Я уважно оглянув їх. Скидалося на те, що кінь червоношкірого був прив’язаний до вбитого в землю кілочка, бо вищипав навколо всю траву. Його господар лежав поруч і бавився сагайдаком зі стрілами. Одна зі стріл зламалася у нього в руці, але він, всупереч звичаям червоношкірих, не спромігся зібрати уламки. Я підняв їх і роздивився: стріла призначалася не для полювання, а для війни.
— Червоношкірий вийшов на стежку війни, — сказав я, — але він молодий і недосвідчений, інакше постарався б зібрати всі уламки й витягнути з землі кілок. Та й сліди його ніг менші за сліди дорослого чоловіка.
69
Сíу (також дакóта, лакóта — «Ті, що Уклали Мир») — індіанський народ у США та Канаді, що уклав на початку XIX століття договірні відносини зі США. Оскільки білі порушували ці договори (захоплювали землі, винищували бізонів), дакóта чинили збройний опір.