Ми ще раз оглянули відбитки його ніг. Вони були чіткі, з твердими краями, які ще не обсипалися, а прим’ята трава ще не встигла випростатися, отже, він зовсім недавно подався звідси.
Ми йшли по сліду, поки тіні не подовжилися і не стало смеркати. В’їхавши на один із пагорбів, я витягнув підзорну трубу і глянув у неї. Мені пощастило — я відразу ж побачив довгу пряму лінію, що тягнеться зі сходу до найвіддаленішої точки на заході. Зрадівши, я передав трубу Віннету і показав, куди треба дивитися.
— Мій брат знає, що це таке? Це схоже на стежку, але ніяке стадо бізонів і жоден загін червоношкірих не залишить у прерії такого сліду, — запитав я.
Віннету відірвався від підзорної труби і здивовано подивився на мене:
— Це стежка для вогняного коня. Ще сьогодні ми будемо там.
Він знову підніс трубу до ока, розглядаючи наближену оптикою колію. Раптом він різко зістрибнув із коня і швидко спустився разом із конем із пагорба. Знаючи, що Віннету нічого не робить без серйозної причини, я, не замислюючись, рушив за ним.
— Там, біля дороги, по якій біжить вогняний кінь, лежать червоношкірі воїни, — пояснив він мені, коли ми зупинилися. — Вони сховалися за пагорбом, але я помітив їхніх коней.
Ми зробили правильно, коли пішли з нашого попереднього місця на пагорбі, де нас легко було помітити. І хоч відстань була занадто великою навіть для гострого зору індіанців, не можна було виключати й можливості, що й вони мають підзорну трубу. Останнім часом я бачив такі труби в багатьох червоношкірих. Технічний прогрес не стоїть на місці, і хоча він невпинно відтісняє червоношкірих, але і їм дає можливість захищатися до останку.
— Як думає мій брат: що хочуть зробити червоношкірі? — запитав я.
— Вони збираються зруйнувати дорогу вогняного коня.
— Мені теж так здається. Думаю, варто підслухати їх.
Я взяв підзорну трубу в нього з рук і попросив його зачекати мене на місці, а сам обережно поповз уперед. Хоч я був переконаний, що вони не підозрюють про нашу присутність, а все одно був дуже обережним. Наблизившись до індіанців, я зміг порахувати їх — тридцять червоношкірих у бойових кольорах причаїлися за пагорбом біля самої залізниці, вони мали не лише стріли, а й рушниці. Коней коло них було забагато, а це означало, що вони збираються напасти на поїзд і взяти щедру здобич.
Раптом за моєю спиною почулося чиєсь ледь чутне дихання. Вихопивши ніж, я блискавично повернувся, готовий схопити ворога за горло і встромити лезо йому в серце. За мною лежав Віннету — він не міг сидіти без діла й вирішив прийти мені на допомогу.
— Уфф! — ледь чутно прошепотів він. — Мій брат наважився підібратися дуже близько, але зате він своїми очима побачив індіанців понка з племені суікс[70], а також їхнього білого вождя Парраноха.
Я з подивом подивився на Віннету.
— Білий вождь?
— Хіба мій брат ніколи не чув про Парраноха, жорстокого вождя атабасків[71]? Ніхто не знає, звідки він прибув до них, але він був дуже відважним воїном, і рада старійшин вирішила прийняти його в плем’я. А коли посивілі вожді пішли в Країну вічного полювання, йому віддали люльку миру племені. Він зняв скальпи з багатьох ворогів, але потім втратив розум, став поводитися з воїнами атабасків, як білі люди поводяться з чорними, і мусив рятувати своє життя втечею. Тепер він сидить біля багаття старійшин індіанців племені понка й водить їхні загони на здобич.
— Мій брат бачив його обличчя?
— Віннету бився з Парранохом на томагавках, але віроломний блідолиций бореться нечесно й зумів уникнути смерті.
— Я відразу зрозумів, що він зрадник. Адже він збирається зупинити вогняного коня, щоб пограбувати й убити моїх білих братів.
— Убити і пограбувати білих людей? — здивувався Віннету. — Але ж він з їхнього племені! Що зробить мій брат?
— Ми почекаємо й подивимося, чи зруйнує він дорогу вогняного коня, а потім поїдемо назустріч моїм братам, щоб попередити їх про небезпеку.
Віннету кивнув на знак згоди. Тоді нерідко траплялося, що червоношкірі й білі грабіжники пускали під укіс поїзди, щоб потім пограбувати пасажирів. У моїй подальшій розповіді таке трапиться щонайменше ще двічі. Сутеніло, і спостерігати за індіанцями ставало все важче. Я попросив Віннету повернутися до коней і чекати мене там, він погодився.
— Якщо виникне небезпека, поклич мене криком куріпки, і я відразу прийду на допомогу.
Він пішов, а я вирішив скористатися темрявою і підкрастися до червоношкірих ближче. Повільно й обережно, прислухаючись до кожного шереху, я поповз до насипу, перетнув залізничне полотно і незабаром побачив тіні індіанців. Минуло чимало часу, поки я доповз до цілі. Перебрався на інший бік насипу і там зачаївся, намагаючись поводитися ще обережніше. Понка були зовсім близько, і я застав їх за роботою. У цій місцевості, на відміну від багатьох інших, довкола валялися великі камені. Індіанці саме стягували їх до залізниці, до мене долітали глухі удари кам’яних брил по рейках і важке сопіння червоношкірих. Не можна було гаяти ні хвилини. Я відповз подалі, скочив на ноги і помчав до Віннету, на ходу намагаючись визначити, звідки з’явиться поїзд. На жаль, я не знав, де ми й коли можна чекати появи потяга, а щоб застерегти машиніста й пасажирів, треба було від’їхати на безпечну відстань.
70
Пóнка — індіанський народ, який підписав мирний договір з США 1817 року. У 1858 році плем’я було змушене підписати новий договір, згідно з яким поступалося частиною своїх земель в обмін на «захист» і постійне місце проживання в резервації.
71
Атабáски — група корінних народів Америки. Населяють захід США й Канади. Атабаски діляться на три групи: північні, тихоокеанські та південні (апачі та навахо).