Добра жінка і справді розхвилювалася, вона занадто перейнялася цією історією. Вона встала зі стільця, стиснула маленькі, пухкі кулачки, простягнула руки до дверей і надривно вимовила:
— Прийди ж, о, посланцю пекла! Я знищу тебе одним поглядом і розірву на шматки словами презирства!
Я дізнався все, що хотів, і тепер міг би піти. Хтось інший, мабуть, саме так і вчинив би, залишивши жінку в омані. Але я вирішив відкритися їй, щоб вона в майбутньому не плутала шахраїв із порядними людьми. І хоча своєю відвертістю я міг нашкодити собі, все ж таки сказав:
— Думаю, у вас не буде нагоди покарати негідника поглядами і словами.
— Чому?
— Бо він поведе розмову зовсім не так, як ви очікуєте. І вам не вдасться скерувати його помилковим слідом на північний захід, бо він поїде просто в Кінтану, щоб зловити там Вільяма Олерта і його секретаря.
— Але він не знає їхнього місця перебування!
— Помиляєтеся, ви ж самі йому все розповіли.
— Я? Це неможливо. Я б відразу його впізнала. Коли це сталося?
— Щойно.
— Сер, я вас не розумію! — здивовано вигукнула вона.
— Я допоможу вам зрозуміти. Ви дозволите у вашій присутності дещо змінити мою зовнішність?
Не чекаючи на дозвіл, я зняв накладну бороду й окуляри. Перелякана дама відсахнулася від мене.
— Боже мій! — вигукнула вона. — Ви не редактор, ви і є той самий німець! Ви підло обдурили мене!
— Я змушений був зробити це, бо знав, що вас обдурили перед тим. Любов до мулатки — суцільна брехня. Шахрай скористався вашою довірливістю і посміявся з вас. Клінтон зовсім не секретар Вільяма Олерта. Його справжнє ім’я — Ґібсон, він небезпечний шахрай, якого конче треба зловити.
Вона впала на стілець, як підкошена, і вигукнула:
— Ні, ні! Це неправда! Такий милий і чарівний чоловік не може бути шахраєм. Я вам не вірю.
— Ви обов’язково повірите, якщо вислухаєте мене. Дозвольте розповісти все детально, можливо, мені вдасться вас переконати.
Коли я розповів їй усю історію та передісторію, доброзичливість господині до «такого милого, привітного і вишуканого пана» змінилася на бурхливе обурення. Вона переконалася, що її дуже нахабно обвели круг пальця, і тепер дала зрозуміти, що більше не ображається на мене за те, що я теж обманув її.
— Якби ви цього не зробили, — хвалила вона мене, — ви ніколи б не довідались правди й пішли б на північ, у Небраску або Дакоту. А Ґібсона-Клінтона, чи як там його ще звати, треба як слід покарати за його темні справи. Сподіваюся, ви негайно вирушите навздогін, і я прошу написати мені з Кінтани, чи вам вдалося його схопити. А коли транспортуватимете його до Нью-Йорка, обов’язково привезіть його до мене, щоб я могла висловити йому просто в очі, як я його зневажаю.
— Боюся, що зробити це буде непросто. У Техасі тяжко відшукати людину, ще важче схопити і доправити її до Нью-Йорка. Я буду щасливий, якщо мені вдасться вирвати Вільяма Олерта з рук негідника і врятувати хоча б частину грошей, які він дорогою познімав з рахунків у банках. Але зараз я був би щасливий, якби ви перестали вважати німців варварами, які не вміють кохати. Мені було боляче чути таке від вас про моїх співвітчизників.
У відповідь вона попросила вибачення, запевнила, що помилялася і тепер більше так не думатиме. Ми розійшлися друзями. Поліціянтам, які чекали мене біля входу в пансіон, я заявив, що успішно залагодив справу, дав їм хороші чайові і пішов собі геть.
Тепер слід було щонайшвидше потрапити в Кінтану, і я кинувся дізнаватися про пароплави, які туди відпливають, але мені катастрофічно не щастило. Правда, одне судно їхало в Тампіко, але не заходячи в інші порти. Усі інші кораблі від’їздили в потрібному напрямку аж через кілька днів. Після довгих розпитувань я все ж знайшов швидкохідний кліпер[24], який мав везти вантаж у Ґалвестон і вирушав у рейс того ж дня після полудня. Я сподівався пересісти в Ґалвестоні на інше судно і дістатися до Кінтани, тож поспішив закінчити всі справи і вирушив у дорогу.
На жаль, я прорахувався: з Ґалвестона був тільки один пароплав, та й той не на Кінтану, а в Матаґорду[25], в гирлі Колорадо. Мене запевнили, що вже звідти я легко доберуся до Кінтани, я послухався поради і, як потім з’ясувалося, вчинив правильно.
Увага вашингтонського уряду була тоді скерована на події на півдні Мексики, де все ще тривали криваві бої між військами республіки та імперії[26].
Беніто Хуарес[27] став президентом Мексиканської республіки, уряд Сполучених Штатів його визнав і допоміг у боротьбі з Максиміліаном[28]. Штати чинили тиск на Наполеона III і домоглися обіцянки вивести французькі війська з Мексики. А коли Пруссія здобула перемогу над Австрією, імператор Франції був змушений стримати слово, яке дав урядові США, і відтоді доля Максиміліана була вирішена.
26
У липні 1861 року Мексика припинила на два роки виплату іноземних боргів. У відповідь об’єднаний флот Великобританії, Іспанії та Франції у 1862 році окупував найважливіші мексиканські порти. Тогочасний французький уряд на чолі з імператором Наполеоном III планував перетворити Мексику на свою колонію.
27
Бенíто Хуáрес — індіанець з племені сапотеків; протягом 1858–1872 років Хуарес безперервно обіймав посаду президента. У 1861–1867 роках керував боротьбою мексиканського народу проти англо-франко-іспанської інтервенції.
28
Максиміліáн І — австрійський ерцгерцог з династії Гáбсбурґів, молодший брат Франца Йосифа; формальний імператор (1864–1867) маріонеткової Мексиканської імперії Наполеона III.