— Можливо, але ми повинні щонайшвидше пробитися у «фортецю». Майте на увазі, що індіанці незабаром об’єднаються, і тоді їх буде удвічі більше, а це означає, що нам буде вдвічі важче прослизнути повз них.
— А що буде з іншими мисливцями, яких ви вивели вранці з «фортеці»? — поцікавився я.
— Ви маєте слушність. Не можна залишати їх поза табором, поодинці вони не прорвуться. Тож треба знайти їх.
— Нехай мої білі брати залишаться тут, — втрутився Віннету, — а я піду подивлюся, як далеко розташувалися воїни понка.
І не встигли ми його зупинити, як він уже зник у кущах. Поки ми чекали його повернення, до нас приєдналися ще двоє вестменів, які втекли від індіанців. І хоча серед нас тільки я не був поранений, наш маленький загін знову був готовий до бою. Нас було дев’ятеро, а стільки людей уже на щось здатні.
Віннету повернувся через півгодини. У нього на поясі висів свіжий скальп, а це означало, що індіанці скоро здогадаються про те, що в них у тилу з’явився ворог. Розтягнувшись вервечкою, ми рушили вперед і, наблизившись ззаду до червоношкірих, які засіли на узліссі, зробили випал, потім ще один. На той момент наші викупані в річці рушниці вже знову могли стріляти. Полишивши на місці поранених і вбитих, перелякані від несподіванки індіанці кинулися врозтіч. Оскільки ми розтягнулися у довгий ланцюжок, то наші постріли долинали з різних місць, і це змусило індіанців подумати, що нас значно більше, ніж було насправді. Щоправда, відступаючи, вони уникали відкритих місць, щоб не стати легкою мішенню для наших рушниць.
Тепер можна було увійти у «фортецю», що ми і зробили. Як з’ясувалося, Білл Балчер, який був на варті, вчасно помітив червоношкірих і встиг сховатися в тунелі. Ті кинулися за ним, але досить було зробити кілька пострілів, щоб зупинити їх. На підмогу прийшов Дік Стоун, і вони не висовувалися, аж поки не з’явилися ми.
Ми ще стояли в тунелі, розповідаючи іншим вестменам, які прибігли до нас, про наші пригоди, коли ззовні долинув гул, немов на нас бігло стадо бізонів. Знову схопившись за зброю, ми вибігли з «фортеці», готові відбити нову атаку, але на свій подив побачили не червоношкірих, а табун коней, який вела людина в траперському одязі з залитим кров’ю обличчям. Зупинивши коней біля того місця, де зазвичай стояв вартовий, він озирнувся, нікого не помітивши, осудливо похитав головою і попрямував до тунелю.
— Та це ж Вілл Паркер, качка б мене копнула! — пролунав над моїм вухом голос Сема Гоукенса. — Ніхто, крім нього, не сидить на коні так криво!
— Твоя правда, старий єноте, це справді я. Вілл Паркер — ґрінгорн, як ти кажеш. — Тут він побачив усіх нас і вигукнув: — Слава тобі, Господи! Вітаю вас, джентльмени, у змаганнях з бігу ви залишили позаду всіх червоношкірих. Але не ображайтеся, єдиний син моєї матері теж кинувся тікати, бо краще бігти, ніж лежати мертвим.
— Точно, Вілле, але скажи, звідки оці коні? — здивовано запитав Вогняна Рука.
— Як вам сказати. Просто мені спала на думку дурнувата ідея, що червоношкірі дияволи будуть шукати старого Паркера всюди, тільки не у своєму власному таборі. Тому я й попрямував туди, але там було порожньо. Тоді я, як справжній ґрінгорн — повинен же я виправдати почесне звання, яке дав мені Сем Гоукенс, — так-от, я знайшов місце, де індіанці сховали коней. Біля них було лише двоє вартових, довелося з ними поговорити, що, повірте, здоров’я мені не додало, зате я вмовив їх подарувати мені весь табун. Старих шкап я відпустив у прерію, а цих привів сюди.
— Ну ти даєш! — захоплено вигукнув Дік Стоун.
— Тепер без коней червоношкірим кінець, — продовжив Вілл Паркер. — О, що я бачу! — вигукнув він, помітивши трупи індіанців. — То вони вже приходили до нас у гості! І віддали Богу душу після частування. Ласкаво просимо! Всіх інших чекає такий самий прийом. Але ви тільки подивіться на коней! Як вам цей гнідий? Напевно, це кінь вождя.
— Якого ми відпустили погуляти. Де ж це бачено, щоб миші зловили кота, а потім дали йому втекти! — пробурчав Сем Гоукенс.
Але Вогняна Рука не відреагував на бурчання Сема. Як зачарований, він дивився на гнідого скакуна.
— Чудовий кінь! — захоплено сказав він. — Якби я міг вибирати між ним і Ластівкою, я швидше би вибрав його.
— Віннету розмовляє з душею коня і чує, як б’ється його серце, — втрутився в нашу розмову Віннету. — Віннету би вибрав Ластівку.
Раптом пролунав пронизливий свист, і в плече Сема Гоукенса вдарила стріла, але наконечник з обсидіану[75] не зумів пробити шкіряний панцир. Тієї ж миті почувся оглушливий свист, хоча жоден червоношкірий так і не посмів з’явитися перед нами. Мабуть, вони тільки намагалися налякати нас. Сем Гоукенс підняв стрілу, зневажливо глянув на неї і сказав: