— Залишайтеся на своїх місцях, джентльмени, — сказав Вірна Смерть, — ми не завадимо вам і не вкусимо, хоча ще з самого ранку нічого не їли. Чи не підкажете, чим тут можна поживитися, не ризикуючи отруїтися?
Той, кого я вважав батьком, примружив праве око і з посмішкою відповів:
— Ну, проковтнути нас без боротьби буде непросто, ми ще подивимося, хто кого. Втім, ви на вигляд, як копія чоловіка на ім’я Вірна Смерть. Не думаю, щоб вам було неприємним це порівняння.
— Вірна Смерть? А хто це такий? — запитав мій друг, імітуючи здивування на обличчі.
— Відомий чоловік, відоміший за вас у всякому разі. Вестмен і мисливець. За один місяць він пережив більше, ніж тисячі інших за все життя. Мій хлопчик, Біллі, бачив його.
«Хлопчик» виглядав років на двадцять шість, мав добряче засмагле обличчя, і, здається, він легко впорався б зі щонайменше шістьма супротивниками. Вірна Смерть подивився скоса на «хлопчика» і запитав:
— Він бачив його? А де, якщо не секрет?
— У шістдесят другому році в Арканзасі, за кілька годин до того, як почалася битва під Пі-Рідж[43]. Але про ці події вам навряд чи щось відомо.
— Чому ж? Я багато подорожував по Арканзасу і, здається, саме в той час був десь поблизу від Пі-Рідж.
— Так? А кого ви підтримували? Зараз такі часи, що перш ніж сядеш із кимось за один стіл, треба з’ясувати, за кого він і чим дихає.
— Заспокойтеся, сер. Думаю, ви, як і я, не оплакуєте долю побитих рабовласників. А доказом цих моїх поглядів може, зокрема, стати і те, що я говорю німецькою.
— Ну тоді я вас радо вітаю в Ла-Ґранж, сер. Але застережу, що не завжди ті, хто говорить німецькою, є однодумцями. Дуже часто таким чином люди просто намагаються втертися в довір’я. Я вже не раз таке бачив. Та ми говорили про Арканзас і про Вірну Смерть. Ви знаєте, що на початку війни Арканзас підтримав конфедератів-південців, а потім усе круто змінилося. Усі порядні люди, яким не подобалася жорстокість плантаторів, зібралися й оголосили себе прихильниками Півночі. Але всіляка сволота, а до них я зараховую рабовласників, зуміла взяти владу в свої руки і всупереч думці розумних людей приєднала Арканзас до Півдня. Зрозуміло, що це викликало найбільше обурення саме серед німецькомовного населення. Але вони нічого не могли вдіяти і мусили змиритися, бо північна частина країни найбільше потерпіла від наслідків війни. Я жив тоді в Міссурі, в Поплар-Блафф[44], поблизу від кордону з Арканзасом. Мій хлопчик пішов добровольцем і воював у складі одного з німецьких полків північних штатів. Якось туди послали на розвідку кількох солдатів, щоб допомогти прихильникам республіканців у Арканзасі. Білл опинився серед них. Однак розвідники несподівано натрапили на сильний загін ворога, і їм довелося здатися.
— Вони потрапили в полон? Тоді в полоні було несолодко. Я знаю, як поводилися жителі Півдня з військовополоненими: вісімдесят осіб зі ста вмирали від голоду й поневірянь. Але полонених ніхто не вбивав!
— Ось тут ви помиляєтеся, наші хлопці билися не на життя, а на смерть, і коли в них скінчилися патрони, схопилися за ножі та багнети. У сутичці полягло так багато жителів Півдня, що ті від люті надумали розстріляти полонених. Білл — мій єдиний син, і я б залишився сам, але цього не сталося завдяки чоловікові на ім’я Вірна Смерть.
— Як же це трапилося? Страшенно цікаво. Цей вестмен, Вірна Смерть, чи як його там, привів підмогу і відбив полонених?
— Поки би він бігав по підмогу, всіх полонених встигли би перерізати. Він вчинив нечувану зухвалість і самотужки визволив хлопців.
— Тисяча чортів! Ну і ну!
— Він потай прокрався у табір, проповз на животі, як це роблять індіанці. Йому допоміг дощ: тієї ночі лило як із відра і згасило всі багаття. Батальйон південців стояв табором на фермі. Офіцери зайняли будинок, а солдати розмістилися хто де міг. Полонених замкнули в сараї, де стояв прес для цукрової тростини. Їх охороняло четверо вартових. На ранок їх збиралися стратити. Вночі, відразу після зміни варти, крізь шум зливи почувся гуркіт із даху. Хлопці стали прислухатися. Раптом пролунав тріск, і частина даху провалилася. Потім з’явилася діра в стелі, і в приміщення полив дощ. На кілька хвилин усе стихло, потім через отвір у стелі хтось просунув стовбур молодого дерева, ще достатньо міцний для того, щоб по ньому могла видертися вгору людина. Так полонені й вилізли на дах, а звідти зістрибнули на землю. Там лежали тіла чотирьох вартових, вони не заснули, а лежали нерухомо. Забравши у них зброю, хлопці рушили геть. Рятівник вивів їх із табору й відпровадив аж до кордону. Тільки там, прощаючись, вони й дізналися, що їх врятував, ризикуючи власним життям, знаменитий вестмен Вірна Смерть.
43
Одна з битв під час Громадянської війни у США, відбулася 6–8 березня 1862 року на гірському хребті Пі-Рідж (на північному заході Арканзáсу неподалік від Ґáрфілда) і завершилася поразкою Конфедерації.