Ми минули Сан-Антоніо, перетнули навпростець округ Медина[55]. Спочатку наш шлях вів до Ріо-Леона, головної притоки річки Фріо, що неподалік від місця впадання Тарки-Крік у Ріо-Нуесес. У тамтешній місцевості вода траплялася все рідше, натомість почалася найбільш депресивна територія техаської пустелі. Гора Леоне з фортом Індж біля її підніжжя залишилася на північний захід від нас, навряд чи Ґібсон і його супутники наважилися проїхати там, ризикуючи потрапити в поле зору військових. Тож ми сподівалися незабаром вийти на слід.
Територія, якою ми їхали, була надзвичайно добре пристосованою до швидкої їзди верхи. Рівна, як тарілка, прерія, низька трава — це полегшувало коням пересування. Прозоре, чисте повітря дозволяло бачити далеку чітку лінію горизонту. Постійно просуваючись на південний захід, ми уважно вдивлялися в далечінь перед собою, не озираючись навкруги, тому занадто пізно помітили, що нас переслідують. На шостий день подорожі Вірна Смерть поставив дашком свої долоні до очей, а потім тицьнув пальцем направо і сказав:
— Погляньте туди, джентльмени. Як думаєте, що це таке?
Ми подивилися у вказаному напрямку і помітили чорну цятку, яка наближається до нас, як здавалося, дуже повільно.
— Гм! — промимрив у відповідь Лянґе-старший, прикриваючи долонею очі від сліпучого сонця. — Схоже, там пасеться якась тварина.
— Ну звичайно, — посміхнувся Вірна Смерть. — Тварина! Та ще й пасеться! Ваші очі не здатні пристосуватися до відстаней у прерії. Між нами близько двох англійських миль, а це означає, що це не одна тварина. Бо це мав би бути звір завбільшки зо п’ять слонів. Бізони тут не водяться, а якщо якесь стадо і забреде випадково, то не о цій порі року, а навесні або восени. Ви не маєте досвіду і не розрізняєте рухомі предмети. Бізони і мустанги, коли пасуться, щипають траву і йдуть повільно, крок за кроком. А я готовий побитися об заклад, що то хтось мчить до нас галопом.
— Не може бути, — заперечив Лянґе.
— Ну що ж, — сказав Вірна Смерть, — коли білі помиляються, послухаймо думку чорношкірого. Що думаєш ти, Семе?
Негр, який досі мовчав, не довго думаючи відповів:
— Це, мабуть, вершники, маса. Чотири, п’ять чи шість.
— Згоден. Може, це індіанці?
— О, ні! Індіанець прямо не ходити до білого. Він спочатку ховатися, придивлятися, а потім підкрадатися. Вершники скакати до нас навпростець, значить, це білі люди.
— Слушно кажеш, Семе. Я радий, що твій розум набагато світліший за твою шкіру.
— О, маса… — зніяковів Сем, показавши зуби в широкій посмішці. Похвала вестмена явно йому сподобалася.
— Якщо ці люди справді їдуть до нас, — сказав Лянґе, — то краще нам зачекати на них тут.
— Навіть не кажіть мені таких дурниць, — відповів вестмен. — Ви ж бачите, що вони не просто їдуть на нас, а тримаються південного напрямку. Вони бачать, що ми їдемо вперед, і намагаються перехопити нас по діагоналі. Тож продовжуймо рухатися! У нас немає часу на зупинки. Можливо, це солдати з форту Індж, які виїхали на огляд території. Якщо це справді вони, то на нас не чекає нічого хорошого від зустрічі з ними.
— Чому?
— Бо ми довідаємося чимало неприємного. Форт Індж розташований досить далеко звідси на північний захід. Якщо комендант змушений висилати патрулі аж так далеко, це означає, що існує якась серйозна небезпека. Думаю, ми незабаром про все дізнаємося.
Ми рухалися далі з тою ж швидкістю. Цятка на горизонті поступово наближалася, аж поки не розсипалася на безліч дрібних крапок, які швидко збільшувалися. Незабаром ми вже чітко бачили, що це були вершники. А ще через п’ять хвилин змогли роздивитися військові уніформи. А потім вони нарешті наблизилися на таку відстань, що ми змогли почути їхні окрики, звернені до нас. Вони веліли нам зупинитися.
Це були п’ятеро драгунів і їхній вахмістр.
— Куди ви так поспішаєте? — запитав він, зупиняючи свого коня. — Ви не помітили нас?
— Чому ж не помітили? — спокійно відповів Вірна Смерть. — Помітили. Але не зрозуміли, чому ми повинні були на вас чекати.
— Тому що нам треба з’ясувати, хто ви такі.
— Хіба ви не бачите? Ми білі люди і подорожуємо на Південь. Вам достатньо?
— Тисяча чортів! — вибухнув вахмістр. — Ви надумали жартувати зі мною?
— Мені не до жартів, — посміхнувся Вірна Смерть. — Ми — у прерії, а не в недільній школі, і ви не вчитель, щоб робити нам зауваження, наказувати і лупцювати за непослух.
— Я маю наказ начальства, і ви зобов’язані назватися.
55
Сан-Антóніо — місто в центральній частині Техасу, адміністративний центр округу Беáр. Медúина — округ у Техасі, на захід від Сан-Антоніо.