Зізнаюся чесно, поведінка цієї людини мені сподобалася. Я відчув, що червонію, адже я розумів, що не можу не відреагувати на його зверхньо-брутальний тон. Слід було хоч спробувати дати відсіч, тому я сказав:
— Я справді німець, тут ви не помилилися, але називати себе ґрінгорном я не дозволю. Навіть досвідченій людині не завадить ввічливість.
— Гм! — відповів він спокійно. — Про вас на перший погляд не скажеш, що ви пройшли крізь вогонь і воду. Не намагайтеся розпалити в собі гнів, це ні до чого. Я й не думав образити вас. Тому не розумію, чому так реагуєте. Вірна Смерть не боїться погроз.
Вірна Смерть! То це був Вірна Смерть! Мені вже траплялося чути про цього знаменитого вестмена. Його слава гриміла по той бік Міссісіпі, про нього ходили легенди у прерії, його ім’я було відоме навіть у містах на Сході. І якщо в тому, що про нього розповідали, була хоча б десята чи двадцята частка правди, то він був неперевершеним мисливцем і вестменом, гідним того, щоб зняти перед ним капелюха. Він провів на Дикому Заході стільки часу, скільки в середньому триває людське життя, і, попри численні небезпеки, навіть не був поранений. Тому багато забобонних людей вважали, що його не беруть кулі.
Ніхто не знав його справжнього імені. Вірна Смерть стало його бойовим прізвиськом, а дістав його, бо був дуже худющий. Височезний і згорблений, здавалось, що справді складався зі шкіри й кісток. Шкіряні штани обвисали на жилавих ногах. Стара шкіряна куртка за роки явно збіглася, і тепер з її рукавів, які ледь-ледь прикривали лікті, стирчали худі руки, на яких крізь шкіру просвічувалися кістки, наче у скелета.
З коміра куртки визирала дуже довга шия з величезним адамовим яблуком і голова, обтягнута зморщеним шкіряним мішечком: здавалося, на цій голові немає і трьох унцій[14] м’яса. Очі глибоко позападали. Череп — цілковито лисий, щоки йому повтягало, квадратні щелепи, випнуті вилиці й кирпатий ніс із широкими ніздрями довершували картину. Відомий вестмен дійсно скидався на скелет, і його можна було перелякатися. Та кістлява голова справила враження й на мене, вже не кажу про запахи: випари розпаду, аромати сірководню та аміаку. Від цього всього могли назавжди зникнути й апетит, і спрага. Його довгі худющі ноги поміщалися в недоладних, пошитих з одного шматка кінської шкіри футлярах, на які він начепив велетенські шпори з коліщатками зі срібних мексиканських песо[15].
Біля нього, сперта на стіну, стояла знаменита дубельтівка, зроблена в Кентуккі[16], сьогодні такі трапляються вкрай рідко, тому що їх витіснили гвинтівки. На підлозі лежало сідло та інша кінська збруя. З-за пояса у Вірної Смерті стирчав мисливський ніж і два великі револьвери. Пояс той був зі шкіряної смуги, обвішаної скальпами. Ці скальпи їхній нинішній власник зняв із переможених індіанців.
Молодий Вільям Ф. Коді позує з рушницею та трофеями. Форт МакФерсон, Небраска, прибл. 1871 рік. За вид.: Wilson R. L. Buffalo Bills Wild West: An American Legend. — New York: Random House, 1998.
Шинкар подав мені замовлене пиво. Я було підніс кухоль до губ, коли старий вестмен зупинив мене і сказав:
— Не поспішайте, юначе! Стукніться кухлем зі мною. Я чув, у вашій країні є такий звичай.
— Так, але там цокаються тільки добрі знайомі, — відповів я, не наміряючись приймати пропозицію.
— До чого такі церемонії? Ми зараз сидимо удвох і не збираємося завдавати шкоди один одному. Ну ж бо, цокнімося! Я не шпигун і не шахрай, і ви можете спокійно провести півгодини в моєму товаристві.
Це прозвучало привітніше, ніж попередні слова. Я злегка торкнув його кухоль своїм і сказав:
— Я знаю, хто ви, сер! Якщо ви справді Вірна Смерть, то не думаю, що потрапив у погану компанію.
— Значить, ви про мене чули? Тоді нíчого розписувати, хто я такий і чого вартий. Краще поговорімо про вас. Скажіть відверто, якого біса вас занесло у Штати?
— Якого біса? Та того ж самого, що й усіх інших: у гонитві за щастям.
— Що правда, то правда. Там, у Європі, люди думають, що тут тільки наставляй кишеню — і блискучі дзвінкі долари самі в неї посиплються. Якщо комусь пощастить, то газети кричать про це на кожному розі, а про тисячі тих, хто тоне, гине і пропадає безвісти, усі мовчать. То ви вже знайшли своє щастя або хоч напали на його слід?
— Думаю, тільки напав на слід.
— Тоді не ловіть ґав і не згубіть свого сліду. Я й сам добре знаю, як легко збитися з дороги. Ви, напевно, чули, що я стріляний горобець, далеко не боягуз і можу позмагатися з будь-яким вестменом, але і я вже котрий рік ганяюся за щастям. Скільки разів здавалося, що воно вже зовсім близько, але в ту ж мить воно завжди чомусь зникало, як захмарний замок, який існує тільки у мріях.
16
Кентýккі — штат на півдні центральної частини США, на початку XIX ст. один з осередків работоргівлі. Рушниці «кентуккі» зброярі виготовляли на особисте замовлення, кожен екземпляр був унікальним, з індивідуальним оздобленням.