— Втім, — додав посміхаючись старий, — ви добре трималися. Чи знаєте, скільки ми проїхали? Я казав вам, що до вечора дістанемося до Елм-Крік, але насправді ми будемо на місці через годину-дві. Коні в нас не дуже, з такими не кожен вестмен поїде в пустелю.
Він глянув на обрій, потім на південь і продовжив:
— Неймовірно, але ми досі не натрапили на сліди команчів. Схоже, вони пройшли вздовж річки. Яке безглуздя! Втратити стільки часу на пошуки одного-єдиного апача! Якби вони відразу попрямували до Ріо-Ґранде, то вже давно захопили б своїх ворогів зненацька.
— Напевно, вони думають, що ще не пізно, — втрутився Лянґе. — Якщо Віннету з пораненим не встигли дістатися до своїх, апачі й не підозрюють, що їм оголосили війну.
— Може, це й правда, сер. Але саме те, що ми не зустріли команчів, непокоїть мене найбільше. Мабуть, команчі рухаються великим загоном, а не розбилися на маленькі групки, щоб прочесати всю місцевість. Можливо, апачів уже схопили.
— І яка ж тоді доля Віннету?
— Смерть, і то найтяжча, яку тільки можна уявити. Його не вбиватимуть відразу і навіть не стануть катувати під час військового походу: не щодня вдається взяти в полон верховного вождя апачів. Для команчів це видатна подія, і її слід відзначити відповідно, тобто вигадати найвитонченіші тортури. Вождя переправлять під надійною охороною до стійбища команчів, де зараз залишилися самі старі, жінки й діти. Там за ним будуть доглядати, жінки виконуватимуть будь-яке його бажання, він матиме все, крім свободи. Але не думайте, що це свідчить про гостинність команчів. Вони тільки будуть дбати про те, щоб бранець був здоровий і якомога довше міг згодом стерпіти тортури. Червоношкірі просто луснуть від люті, якщо жертва загине на початку обряду. Запевняю вас, Віннету приречений на смерть, але загине він не сьогодні й не завтра. Його тіло розкрають на шматки уміліше, ніж якби над ним трудилися вчені анатоми, і пройде декілька днів, поки смерть звільнить його від шкуродерів. Ось кінець, гідний вождя. Не сумніваюся, що Віннету не видасть ні стогону, мало того, він буде сміятися зі своїх катів. Але я не бажаю йому такої долі і заявляю вам, що за потреби стану на його захист і навіть пожертвую власним життям. Тому ми зараз трохи відхилимося на південь і відвідаємо мого давнього друга, від якого дізнаємося, що відбувається на Ріо-Ґранде. Там і переночуємо.
— Ви думаєте, він втішиться нашим візитом?
— Звичайно! Інакше я не назвав би його другом. Він має власне ранчо, це справжній мексиканець, але з іспанців-аристократів. Один з його предків отримав дворянський титул, тому він з гордістю називає себе «кабальєро», та й свою садибу називає «Естансія-дель-Кабальєро». Звертайтеся до нього шанобливо — сеньйоре Атанасіо.
Тим часом ми їхали далі. Коні насилу пересувалися, глибоко вгрузаючи в пісок. Однак незабаром ми завважили, що ґрунт стає твердішим, а до четвертої години пополудні з’явилася перша рослинність. Трохи згодом ми їхали вже чудовою зеленою прерією, де то тут, то там виднілися череди корів і отари овець, навколо яких кружляли верхи пастухи. Наші коні немов ожили і побігли жвавою риссю, а незабаром на горизонті з’явився гайок, крізь зелень якого проглядалося щось біле.
— Це і є «Притулок Кабальєро», — сказав Вірна Смерть, — справжня цитадель, зразком для якої стали фортеці індіанців племен моки і суньї[58]. Тільки в такому будинку можна сховатися від ворогів.
Під’їхавши ближче, ми гідно оцінили своєрідність фортеці. «Притулок» оточувала стіна заввишки майже два людських зрости, з широкими воротами, до яких вів міст, перекинутий через глибокий, але пересохлий рів. Будинок мав форму правильного шестикутника, перший поверх був суцільною стіною, а другий — дещо зміщений, так що вздовж краю даху тяглася галерея, завішена білим полотняним запиналом. Будову вінчав третій поверх такої ж форми, але з основою, меншою за попередні. І там також була галерея, запнута білим полотном.
Будинок із пофарбованими білою фарбою стінами сяяв під сонцем, він мав три поверхи, площа кожного наступного поверху була трохи меншою за площу попереднього. Під’їхавши ближче, ми помітили на кожному поверсі ряд вузьких вікон, більше схожих на бійниці.
Індіанці племені чорноногих на озері Птаміґен. Національний парк Ґлейшер (Монтана), 1912 рік. Фото Роланда Ріда.
— Чудовий замок, — засміявся Вірна Смерть. — Але всередині він ще кращий, ніж зовні. Хотілося б мені побачити індіанського вождя, який наважився піти на штурм цього будинку.
58
Моки та суньї — осілі індіанські племена, проживали на території сучасного південного заходу США.