Я мав усе потрібне для такої подорожі. Все, крім коня, без якого ніхто не наважується вирушати в цю похмуру та криваву країну. Однак ця обставина не дуже турбувала мене. Я продав старого мерина, який дотягнув мене на своїй спині до Омахи, а там сів у потяг, сподіваючись, що у прерії зумію зловити швидкого дикого мустанга та об’їздити його, як я вже не раз робив.
У ті роки рух поїздів був ще не налагоджений. Уздовж залізничного полотна ще працювали люди, будували мости, переїзди, клали рейки й відновлювали те, що було навмисно зруйноване. То тут, то там, наче гриби після дощу, виростали селища або просто наметові містечка, в яких жили робітники. Індіанці небезпідставно вважали будівництво дороги зазіханням на землі їхніх батьків і часто здійснювали набіги, палили, грабували й руйнували залізничне полотно.
Але були вороги, небезпечніші за червоношкірих. У цивілізованих східних штатах, де потроху почали наводити порядок, не залишалося місця для людей, які не хочуть жити за законом, і весь цей набрід пішов у прерії. Негідники збиралися у зграї та жили грабунком, нападали на селища, на робітників і на потяги, їх називали «руйнівниками рейок», бо вони зазвичай розбирали полотно, пускали під укіс поїзд, а потім добивали й грабували вцілілих пасажирів. Бандити не знали жалю ні до кого, і їм платили тим же. Робітники зі зброєю охороняли свої ділянки, тож схоплених бандитів чекала неминуча смерть.
Це було в неділю по обіді. Ми сіли на потяг і виїхали з Омахи. Всі пасажири були звичайними міськими мешканцями, втім і я сам зовні нічим не відрізнявся від них. Тільки наступного дня у Фремонті[39] у вагон зайшов чоловік, чий вигляд викликав у мене зацікавлення. Він сів біля мене, тож я міг досхочу розглядати його. Сторонній спостерігач навряд чи зумів би стримати посмішку, побачивши його. Я давно звик до, м’яко кажучи, своєрідної зовнішності мисливців і волоцюг, але й мені ледь вдавалося не розреготатися. Це був дуже товстий коротун, такий круглий, що його можна було б котити, як бочку. На ньому тріщав по швах баранячий кожушок, убраний хутром назовні. Те, що колись було хутром, витерлось і майже зникло, тільки подекуди на лисій шкірі кожушка стирчали острівці вовни. Кожушок колись підходив власникові за розміром, але з часом від снігу, дощу, спеки та холоду так збігся, що вже не застібався на кругленькому черевці, а рукави ледь прикривали лікті. Під розгорнутими полами виднілися червона фланелева куртка і шкіряні штани, які колись, мабуть, були чорними, а тепер відсвічували всіма барвами веселки. Складалося враження, що господар, як це зазвичай роблять вестмени, використовував їх і як рушник, і як скатертину, і як серветку, і навіть як носовик. З-під коротких штанин визирали посинілі від холоду голі щиколотки й пара грубих допотопних черевиків, чиє майбутнє було туманним і непередбачуваним, зате важке минуле вгадувалося з першого погляду. Їхніми підошвами, скроєними з товстої волової шкіри, з убитими всередину грубими цвяхами, можна було розчавити крокодила. На голові товстуна був дірявий капелюх із широкими полями. Замість пояса навколо його доволі опасистого живота був обмотаний старий вилинялий шалик, з якого стирчали древній кавалерійський пістолет і мисливський ніж. Там же висіли мішечок з кулями й кисет із тютюном, крихітне дзеркальце, таке можна купити на кожному німецькому базарі за десять пфенігів, обплетена пласка фляга й чотири підкови, які можна швидко пригвинтити до копит коня шурупами. Під пахвою він тримав полотняний згорток — пізніше я дізнався, що мій попутник возив у ньому приладдя для гоління, на мій погляд, геть непотрібне у прерії. Однак найдивнішою була фізіономія незнайомця. Вона була виголена так досконало, ніби він щойно вийшов від перукаря. Товсті обвислі щоки ніжно-рожевого кольору майже повністю приховували ніс, жваві карі очі запливли жиром. Коли він розтуляв рот, з-за товстих губів визирали два ряди білісіньких зубів, які навряд чи були справжніми. На лівій щоці вмостилася бородавка, що посилювала кумедність його обличчя. Він сів навпроти мене, затиснувши між товстих ніг рушницю, точну копію рушниці мого старого друга Сема Гоукенса, коротко привітався зі мною і втупився у вікно. Він взагалі дуже нагадував мені Сема Гоукенса і Священне Вухо водночас. Я його абсолютно не цікавив, тільки через годину він запитав у мене дозволу викурити люльку. Мене його прохання трохи здивувало, бо справжнім вестменам зазвичай і на думку не спадає, що їхня поведінка може комусь заважати або не подобатися.