Оґастен, вождь апачів. Арізона, прибл. 1886 рік. Фото А. Френка Рандала.
— Куріть скільки завгодно, сер, — відповів я. — Я сам покурю разом із вами. Чи не хочете спробувати одну з моїх сигар?
— Дякую, сер, але я звик курити люльку, — відмовився він. — Сигара — для мене занадто велика розкіш.
Коротка прокурена люлька з обгризеним цибухом на шнурку висіла в нього на шиї. Коли він набив її тютюном, я запропонував йому сірник, але він заперечливо похитав головою й витяг з кишені кожушка типову траперську «запальничку», в якій від тертя запалюється дерев’яна труха.
— Для прерії сірники — не вихід, — зауважив він. — Усі ці новомодні штучки нічого не варті. Не треба звикати до зручностей.
На цьому наша коротка розмова завершилася, і він не виявив ні найменшого бажання продовжити її. Коротун курив зілля з запахом радше листя волоського горіха, ніж тютюну, а всю його увагу поглинали простори за вікном вагона. Так ми доїхали до станції біля злиття річок Норд-Платт і Саут-Платт[40]. Там він вийшов, пройшов до першого вагона, в якому везли тварин, і зазирнув туди. Я зауважив там коня, який міг належати йому.
Повернувшись на своє місце навпроти мене, мій сусід мовчки просидів до обіду і тільки під вечір, коли поїзд зупинився біля підніжжя Блек-Гіллс[41], запитав:
— Ви не виходите тут, сер, щоб пересісти на потяг на Колорадо через Денвер?
— Ні, — відповів я.
— Ну що ж, у такому разі ми поїдемо далі разом.
— А ви далеко їдете? — запитав я.
— І так, і ні. Залежить від бажання і випадку. А ви?
— Я їду в Огден[42].
— О, то вам захотілося подивитися на місто мормонів?
— Спочатку подивлюся місто, а потім поїду в гори Тетон і Вінд-Рівер.
Товстун здивовано подивився на мене.
— У гори? Це мандрівка хіба що для дуже сміливого вестмена. Маєте товариство?
— Ні.
Він подивився на мене своїми крихітними оченятами й засміявся.
— Один? У гори Тетон? Туди, де бродять індіанці сіу і сірі ведмеді? А ви колись про них чули?
— Думаю, чув.
— Чи можу запитати, сер, хто ви такий?
— Письменник.
— Письменник? Тобто пишете книги?
— Так.
Він не витримав і голосно розреготався. Колись Священне Вухо точно так само реготав, почувши, що письменник збирається відвідати Скелясті гори, до того ж сам.
— Гідне заняття! — голосно сміявся мій супутник. — Мабуть, хочете написати книгу про гори Тетон?
— Можливо.
— А ви колись бачили хоч одну книгу з хорошим описом індіанця або ведмедя?
— Звичайно, — відповів я серйозно.
— І вам здається, що й ви теж так зможете?
— Думаю, що зможу.
— І у вас, напевно, є замотана у ковдру рушниця?
— Так.
— Послухайте мою добру пораду, сер. Виходьте з поїзда, поки він ще не рушив, і повертайтеся додому. Ви, щоправда, з вигляду сильний чоловік, проте я сумніваюся, що зумієте підстрелити хоча би білку, не кажучи вже про ведмедя. Книги затьмарили ваш розум. Було б шкода вашого юного життя, якби від першого ж погляду на дику кішку ви пережили серцевий напад. Ви читали Купера?
— Так.
— Так я й думав. До того ж ви, напевно, наслухалися розповідей про Віннету, Вбивчу Руку, Довгого Галлера та інших відомих вестменів.
— Так, — скромно відповів я.
Товстун відверто тішився, не підозрюючи, що мене наша бесіда веселить не менше, ніж його.
— Книги, — повчав він мене, — це страшенно небезпечна річ, бо вони надихають на легковажні вчинки. Читати їх, звичайно, приємно, можливо, приємно й писати, але не вважайте все, що там написано, правдою. Мені вас дуже шкода! Вождь апачів Віннету готовий битися з тисячею чортів, і можете бути певні, що він переможе їх. Вогняна Рука ще ніколи не промахнувся, а Вбивча Рука одним ударом кулака розтрощить голову будь-якому червоношкірому. Якщо хтось із них скаже мені, що збирається сам-один у Тетон, я здивуюся з їхньої сміливості, та все ж повірю, що вони так і зроблять. Але ви?! Де ваш кінь?
41
Блек-Гіллс («Чорні пагорби») — гірський масив на півночі Великих рівнин, був святинею для місцевих індіанців.