— Ніхто не посміє сказати тобі таке.
— Навіть якщо всі будуть мовчати і ніхто не посміє назвати мене боягузом, залишиться одна людина, чиї докори змусять червоніти від сорому моє обличчя.
— Хто ж це?
— Я сам! Якщо Віннету віддасть перевагу відпочинку перед боєм, якщо Віннету кине свого брата Чарлі в небезпеці, то я перший кричатиму йому у вухо, що він недостойний називати себе воїном і бути вождем сміливого народу. Хіба мій брат хоче вважати мене койотом? Хіба Віннету повинен зневажати самого себе? Ні, краще загинути воїном, ніж жити боягузом!
Я мовчав. Не знав, що маю відповісти на ці гарячі слова. Цей мужній воїн ніколи не пробачив би собі навіть хвилини страху, він не міг дозволити собі зберегти життя, ухилившись від бою. Він не пережив би такої ганьби. Тим часом Віннету продовжував:
— Ми стільки разів стояли лицем до лиця зі смертю. Ти завжди був готовий померти і навіть записав на папері, що я повинен зробити в разі твоєї загибелі. Блідолиці називають це заповітом. Віннету вміє писати, він теж написав заповіт. Смерть кличе мене, тому сьогодні я скажу тобі, де він лежить, і попрошу тебе виконати мою останню волю. Ти готовий до цього?
— Так, хоча найбільше я хочу, щоб твої передчуття не справдилися і щоб ти ще багато сонць зустрічав на землі. Однак якщо тобі судилося померти першим, моїм обов’язком буде виконати твою останню волю.
— Навіть якщо доведеться наражатися на небезпеку, а може, і померти?
— Віннету сумнівається у словах свого брата? Пошли мене на неминучу загибель, і я піду!
— Я знаю, Чарлі, що за мене ти готовий віддати життя. Тільки ти можеш зробити те, про що я тебе прошу. Чи пам’ятаєш ти, як багато зим тому ми говорили з тобою про багатство? Це було так давно! У той час я ще не знав тебе так добре, як сьогодні.
— Пам’ятаю.
— Я слухав тебе тоді й думав, що ти говориш не зовсім те, що думаєш. У той час золото ще мало для тебе певну вартість, чи не так?
— Ти не помилився.
— А тепер? Скажи мені правду!
— Усі білі люди цінують золото, але мені не потрібні мертві скарби і швидкоплинні задоволення. Радість, яку дає золото, недовговічна і примарна, справжнє щастя слід шукати не в багатстві, а в душі людини.
— Я знав, що сьогодні ти скажеш саме так. Я ніколи не приховував від тебе, що знаю безліч місць, де самородки лежать під ногами. Достатньо було б назвати тобі одне з них, і я міг би зробити тебе дуже багатим, але не зміг би зробити тебе щасливим. Добрий Маніту не створив тебе для ледачого й ситого життя, твоє сильне тіло і велика душа призначені для важливіших справ. Тому я не звірив тобі таємниці жодного родовища золота. Ти не ображаєшся на мене за це?
— Ні, — не вагаючись, відповів я. Я стояв перед другом і братом, який, передчуваючи смерть, просив мене виконати його останнє бажання. Хіба міг я в таку хвилину думати про золото й багатство?
— Твої очі побачать багато золота, дуже багато, — продовжував Віннету. — Але воно не стане твоїм. Після моєї смерті відшукай могилу мого батька Інчу-Чуни. Ти знаєш, де вона. Біля її підніжжя, із західного боку, я поховав у землі заповіт. Прочитай його й виконай мою останню волю.
— Присягаюся тобі, я зроблю все, про що ти просиш! — запевнив я вождя апачів. Мій голос тремтів, а в очах були сльози. — Немає у світі такої небезпеки, яка стала б мені на заваді!
— Дякую тобі. Нам час іти. Треба нападати. Я знаю, що не доживу до кінця бою, тому хочу попрощатися з тобою, мій брате. Нехай Добрий Маніту винагородить тебе за все, що ти зробив для мене. Серце моє переповнене словами, які не можуть висловити вуста. Поховай мене в Скелястих горах на березі річки Метсур[44], на коні, з моєю срібною рушницею. Вона не повинна потрапити в чужі руки! А коли ти потім повернешся до людей, то переконаєшся, що ніхто з них не любить тебе так, як любив я. Згадуй іноді про свого друга і брата Віннету.
Суворий вождь апачів ледь стримався, щоб не розридатися, я притиснув його до грудей, і сльози потекли у мене з очей.
— Віннету, брате мій, це всього лише передчуття, яке не справдиться, тінь, яка розсіється. Ти повинен залишитися тут!
— Я іду, — відповів він тихо, але твердо й рішуче, вивільнився з моїх обіймів і покрокував туди, де нас чекали товариші.
Я брів за ним, марно намагаючись знайти аргументи, які зуміли б переконати його відмовитися від участі в битві. Я й сьогодні віддав би все за це. Але, мабуть, таких причин не існувало.
І хоч вождь апачів умів володіти собою як ніхто інший, голос його затремтів, коли він наказав: