Я дуже втомився і заснув майже відразу. Крізь сон мені здалося, що я чув стукіт коліс поїзда, але так і не прокинувся.
Коли я розплющив очі, вже починало світати. Сем сидів поруч, його обличчям розпливлася широка задоволена усмішка: він курив одну із сигар, подарованих уночі кимось із пасажирів.
— Доброго ранку, Чарлі! Сьогодні я справді відчуваю різницю між справжнім тютюном і тим зіллям, яке ви готуєте під сідлом. Закуріть і ви сигару, а потім поїдемо далі. Від сніданку наразі доведеться відмовитися, поки ми не знайдемо води.
— Мусимо знайти, бо й наших коней треба напоїти. Але поки я буду насолоджуватися сигарою, то хай і мій кінь трохи радощів зазнає.
Я зняв пута з коня і сів коло Сема, щоб із не меншою, ніж у нього, приємністю закурити справжню сигару.
— Як поїдемо? — запитав Сем.
— Повернімося до місця засідки, а вже звідти рушимо колами, щоб напасти хоч на якийсь слід.
— Але ж ми розділимося?
— Звичайно. У дорогу!
Однак усі наші пошуки були марні. Ранковий вітер розвіяв попіл, і як ми не старалися, не знайшли жодного відбитка.
— Ви бачили хоч щось, Чарлі? — запитав мене Сем, коли ми знову зустрілися.
— Ні.
— І я нічого не бачив. Чортів вітер, віє якраз тоді, коли цього не треба! Якби не той лист, я взагалі не знаю, з чого ми мали б починати.
— Час їхати на Ріо-Пекос!
— Гаразд, але спочатку я повинен повідомити червоношкірим, кому вони завдячують учорашніми «радощами».
І поки я відпочивав, розлігшись на насипі, він спритно орудував ножем, переходячи від мерця до мерця й залишаючи на кожному з них своє тавро. Він відрізав їм вуха і запихав у мертві долоні.
— Поїхали! — вигукнув Сем, покінчивши зі своєю жахливою справою. — До води далеко. Цікаво, хто легше витримує спрагу, моя Тоні чи ваш мустанг?
— Думаю, ваша Тоні. Я важчий за вас.
— Безумовно, Чарлі, ви важчий за мене, зате в моєї Тоні більше мізків, а це теж важливо. У тому, що Фредові Морґану вдалося втекти, немає моєї провини. Але в тому, що обидва вожді уникли смерті, винні ви, тільки ви. Тож не буде вам мого прощення, поки не допоможете мені зловити обох Морґанів.
Стерв'ятники Льяно-Естакадо[9]
Між Техасом, Нью-Мексико та індіанськими володіннями серед гір Озарк[10] у нижній і верхній Сьєрра-Гваделупе і на плато Ґвальпа лежить величезна і страшна частина країни, яку без перебільшення можна назвати Сахарою Сполучених Штатів. Високі пагорби відокремлюють її від верхів’я Пекос і витоків Ред-Рівер, Сабін, Тринідад, Бразос і Колорадо.
Пустельна одноманітність сухого розпеченого піску подекуди змінюється настільки ж розпеченими скелями. Після виснажливої денної спеки настає холодна ніч. Навіть зовсім невибаглива рослинність не може прижитися у цих проклятих Богом місцях. Тут немає ні оаз, ані кам’янистих ущелин із зеленню, по яких після дощу збігали б потоки води, а лише мертва одноманітність пустелі. Тут немає навіть переходу від укритих лісом гір до мертвої дикості пустелі, немає степу з чагарником і пожовклою травою, перед вами раптово з’являються позбавлені життя безкінечні піски. Всюди видно лише смерть у різних подобах, але однаково жахливу і нещадну. Тільки подекуди трапляється самотній мескитовий кущ[11] із поодинокими листками, немов вирізаними з твердої шкіри — як насмішка з людського ока, спраглого зелені. Але ще більше дивують народжені до життя невідомо якою силою сірі потворні кактуси, що десь вкривають величезні простори, а десь ростуть поодинці. Але ні мескитові кущі, ні кактуси не тішать око подорожнього. Ці рослини такі ж сіро-брунатні, як усе довкола, і такі ж потворні. Вони вкриті грубим шаром піску, і горе вершникові, чий кінь необережно залізе в ці зарості: тверді, як сталь, тонкі голки покалічать до крові ноги коня, переріжуть сухожилля, і нещасна тварина більше ніколи не зможе ходити. Господар буде змушений кинути тварину і добити, щоб вона не гинула повільною, болісною смертю.
Однак жахи пустелі не зупинили людину, і вона наважилася прийти сюди. Через пустелю пролягли дороги, що ведуть до Санта-Фе і до форту Юніон, вгору, до Пасо-дель-Норте, і донизу, до зелених прерій і багатих на воду лісів штату Техас. Але слово «дорога» має тут дещо інше значення, ніж у цивілізованих країнах. Тут іноді проїжджає самотній вершник, слідопит або розвідник, загін відчайдушних шукачів пригод або зграйка індіанців. Інколи в тиші чується скрип коліс: довгий караван фургонів, запряжених волами, повільно повзе вперед. Але дороги або залізниці, як у Люнебурґер-Гайде чи у Бранденбурзі[12], тут немає. Кожен тут поспішає своєю дорогою, поки впевнений, що рухається у правильному керунку. Вітер несе пісок, і вже через півгодини на землі не видно слідів копит і коліс. Люди, які зважилися заїхати в пустелю, самі вибирають шлях і тримаються потрібного напрямку за відомими лише їм прикметами. Що більше піску, то важче орієнтуватися, і незабаром уже навіть найдосвідченіше і гостре око не помічає навколо орієнтирів, тому дорогу позначають убитими в землю кілочками.
9
Ль
10
Озарк — велике вапнякове плато в центральній частині США. Індіанців, корінне населення регіону, білі поселенці витіснили в XVIII–XIX ст.
11
Мескит — рослина сімейства бобових. Мескитові дерева й кущі ростуть у засушливих регіонах Південної та Центральної Америки.