— Будьте тихо! Тепер тут наказую я, доне Фернандо! Ви будете говорити, коли я дозволю.
Мексиканець покірно замовк. Вираз на обличчях пастухів не залишав сумнівів, хто справжній господар на ранчо.
— От і весь наш злочин, прекрасна донно! — продовжив я. — І тут раптом з’являється пастух, той самий, який зараз лежить на землі, накидає ласó на сеньйора Маршалла, який зараз стоїть перед вами, і тягне його за собою. Якби я не пристрелив його коня, цей юнак би загинув!
— Маршалл… — задумливо протягнула господиня. — Мені дуже дороге це ім’я. Один сеньйор на ім’я Аллан Маршалл знімав кімнату в моєї сестри в Сан-Франциско.
— Аллан Маршалл? — здивувався я. — Аллан Маршалл із Луїсвілла у Сполучених Штатах?
— Він. Ви з ним знайомі?
— Ну звичайно! Цей сеньйор називається Бернард Маршалл, він — ювелір і рідний брат Аллана.
— Санта Лауретта! Той теж був ювеліром і розповідав, що в нього є брат на ім’я Бернард! Альмо, твоє серце не підвело тебе. Дозвольте обійняти вас, сеньйоре Бернарде. Я рада вітати вас у нашому домі.
Не розуміючи, чим викликана така бурхлива радість сеньйори, Бернард ухилився від обіймів і обмежився тим, що поцілував їй руку.
— Я прибув сюди, — сказав він, — щоб знайти брата. Де він зараз, донно Еулаліє?
— Моя дочка Альма два місяці тому повернулася з Сан-Франциско. Сеньйор Аллан сказав їй, що збирається їхати на копальні. А це — ваші друзі, сеньйоре Бернарде?
— Так. Усі вони — мої друзі. Вони врятували мене від неминучої смерті. Цей сеньйор — Вбивча Рука — нещодавно звільнив мене з полону команчів, де я неминуче загинув би біля стовпа тортур.
Вона сплеснула руками.
— Невже можливо пережити такі пригоди? Але ви все нам розкажете детально! Але як же так сталося, що ви — місіонер, а ваш брат — ювелір?
— Мій друг Вбивча Рука пожартував, повірте, і то було без злого наміру.
Сеньйора повернулася до ранчеро.
— Ви чуєте, доне Фернандо де Венанґо де Ґаяльпа? Вони не місіонери і не розбійники! Я виправдовую їх, і вони можуть гостювати у нас скільки захочуть. Альмо, побіжи-но на кухню та принеси пляшку настоянки з базиліку. За таку зустріч не гріх і випити.
Останні слова доньї Еулалії змінили вираз обличчя ранчеро. Воно просвітліло. Здається, лише за дуже урочистих обставин йому дозволялося прикластися до базилікової настоянки. Таким чином, цей напій мав шанс скріпити нашу дружбу і згоду.
Сеньйорита Альма миттєво зникла, мені навіть здалося, що з її ніг обсипалося трохи бруду, а потім так само швидко повернулася з великою пляшкою й чималенькими склянками. Тутешні настоянки з базиліку — це, зазвичай, неймовірно огидне пійло, тож ми лише пригубили його, а Віннету навіть не подивився на «вогняну воду». Однак пані, судячи з усього, були звичні до цього смаку і з явним задоволенням потягували міцну рідину, а ранчеро все підливав у свою склянку, аж поки не втрутилася його дружина.
— Зупиніться, доне Фернандо де Венанґо-і-Ростредо-і-Колона! Ви ж знаєте, що в мене залишилося всього дві пляшки. Проведіть сеньйорів до будинку, а ми тим часом переодягнемося до обіду. Ходімо, Альмо! До зустрічі, сеньйори!
Дами зникли в дірі у стіні, за якою, імовірно, ховався їхній гардероб, або ж кухня, а можливо, і те, й те. Ранчеро провів нас до місця, яке донна Еулалія назвала «кімнатою», хоч насправді воно більше було схоже на стайню. Там стояв довгий стіл і лави, збиті з грубо обструганих дощок, там нам дозволили розміститися. Крізь відчинені двері я помітив, що пастухи швидко оточили наших коней, і згадав, що мексиканська приказка говорить: «Навіть найкращий пастух може виявитися злодюжкою». Тому я поспішив до них і, як виявилося, встиг вчасно — вони вже зазирали в наші сакви.
Довелося лишити біля коней Боба, щоб він наглядав, поки вони пасуться, бо трава росла не у дворі, а за ворітьми. Він не дуже втішився:
— Маса їсти багато смачне у кімната. Чому негр Боб залишатися біля коней?
— Бо ти сильніший і кмітливіший, ніж Віннету і Сем, і я можу довірити тобі наших коней.
— О, це правда! Боб — сильний і сміливий і старатися, щоб ніхто наші коні не вкрасти!
Він усміхнувся. Я повернувся у кімнату, де тривала нехитра розмова, аж поки не з’явилися дами. Вони цілковито змінилися. Причесані і вбрані, вони нічим не поступалися елегантним жінкам із центральної вулиці Мехіко.
Мексиканські жінки одягаються майже так, як європейки. Найбільш характерною деталлю їхнього гардеробу є так звана «ребосо», довга мереживна шаль, яка замінює їм і капелюшок, і очіпок, і вуаль. Вони зазвичай накривають нею плечі. Але якщо жінка виходить кудись, наприклад відвідати подругу після сієсти[28] чи просто прогулятися, то ребосо накидають на голову. Тоді зачіска ховається під тканиною, а обличчя лишається відкритим. Ребосо — дуже тонкі і майже прозорі, тож ними можна прикривати й обличчя, як вуаллю. Такі шалі плетуть індіанки, і нерідко робота над однією шаллю триває аж два роки, тому й коштують вони близько вісімдесяти піастрів, а то й більше. Саме в таких дорогих ребосо і з’явилися тепер наші господині. Вони помили обличчя та руки, на ноги вбрали панчохи і повзувалися. Якби я не бачив їх раніше у дранті, то мав би враження, що вони цілком привабливі, особливо молодша.