— Легко бути хоробрим за столом. Спробуйте спершу самі, а вже потім судіть інших. Так, нас справді було п’ятнадцять: шестеро погоничів мулів і дев’ятеро золотошукачів. Але, по-перше, погоничі змовилися з грабіжниками, а по-друге, троє з нас знемагали від лихоманки. їх так трясло, що вони ледь сиділи в сідлі і не те що револьвер, просту палицю не змогли б утримати в руках. То самі порахуйте, скільки нас було насправді.
— Ну тоді все міняється. Але ж дорогою їздить купа людей, хіба ви не зустріли нікого, хто би вам допоміг?
— Розбійники теж не дурні і вибирають таке місце і час, щоб поблизу нікого не було.
— Якась дуже заплутана справа. Розкажіть-но все за порядком.
— Добре, якщо хочете, розкажу все спочатку. Отже, ми довго шукали на околиці озера Пірамід[31], поки не натрапили на золоту жилу. Нас було четверо, і за вісім тижнів кожен з нас намив багато золотого піску й самородків. Але потім золото закінчилося, до того ж двоє з нас підхопили страшний ревматизм. Це ж дуже шкідливо — стояти цілий день у крижаній воді і трясти важенний лоток. Довелося повертатися в Єллов-Вотер-Ґраунд, а там ми без проблем продали все золото одному янкі, який заплатив справжню ціну, не те що ці бродячі купці, які намагаються втулити вам за унцію золотого піску фунт червивого борошна і ще гіршої махорки. Того чоловіка звали Маршалл, він приїхав на Сакраменто десь із Кентуккі.
Почувши ім’я брата, Бернард швидко повернувся до оповідача і запитав:
— Він ще там?
— Не знаю і знати не хочу! Відчепіться й не заважайте розповідати. Отже, цей Маршалл купив у нас все. Якби ми були мудріші, то негайно втекли би звідти. Але ми затрималися. По-перше, нам треба було відпочити після важкої праці. По-друге, хворим слід було підлікуватися. По-третє, не знайшлося доброго транспорту, щоб відразу ж виїхати. До того ж їхати вчотирьох ми побоювалися, бо багато чули про грабіжників, нам навіть називали імена людей, які виїхали і зникли без сліду.
— Справді? — запитав хтось за сусіднім столом.
— Зараз усе почуєте! Так ми сиділи і чекали кілька тижнів. Гроші потихеньку танули, життя там дуже дороге, а ми не торгувалися, тож біля нас не бракувало різних шахраїв. Незабаром наші товариші почувалися ліпше, до нас приєдналися ще п’ятеро золотошукачів, яким набридло тинятися містом без діла. От ми спільно й найняли шістьох погоничів, озброїлися до зубів, завантажили наші пожитки й рушили в дорогу, переконані, що зможемо вистояти і проти десятьох. Спочатку все було добре, але потім почалися дощі, дорога розгасла так, що ми за день проїжджали не більше ніж вісім миль, а вночі від вологості не рятували навіть намети. Троє попутників захворіли на лихоманку, і нам доводилося прив’язувати їх до сідел, щоб вони не попадали з коней.
— Це жахливо, — втрутився хтось зі слухачів. — Я сам перехворів і знаю, як почувається людина в такому стані.
— Одного вечора, — провадив далі оповідач, — коли за спиною лишилося приблизно три чверті шляху, ми зупинилися на ніч, розвели багаття й почали ставити намети. Я був за запоною і прив’язував розтяжку до кілочка, коли пролунали перші постріли. Обережно визирнувши з намету, я побачив, що наші погоничі тікають верхи на мулах, а бандити, що засіли в кущах, стріляють у моїх товаришів. Я подумав спершу вхопитися за рушницю, але придивився уважніше й передумав. Негідники цілилися так влучно, що не встиг я оком моргнути, як переді мною вже лежало вісім трупів. Живим зостався тільки я. Що б ви робили на моєму місці?
— Прокляття! Я б кинувся на грабіжників і відповів би ударом на удар! — вигукнув один зі слухачів.
— Навіщо лізти під кулі? — заперечив другий. — Я б заліг за наметом і почав відстрілюватися.
— Чудовий план! — відповів оповідач. — Ви так тільки говорите, а на моєму місці ви зробили б те саме, що і я. Адже тільки божевільний може кинутися сам-один на сімох озброєних бандитів. Якби я почав стріляти, мене б теж убили, як і всіх інших, якщо не відразу, то наздогнали би згодом. Адже зрозуміло, що свідків таких нападів живими не залишають.
— І що ж ви зробили?
— Гроші та папери лежали в моїй кишені, мій мул стояв біля намету разом з іншими тваринами. Я прокрався до нього й відв’язав. Раптом один з грабіжників свиснув, пролунав тупіт копит, і на галявину в’їхали… Ні, вгадайте, хто в’їхав на галявину!
— Погоничі!
— Так! Погоничі. Вони змовилися з грабіжниками й повернулися по свою частку. Поки вони нишпорили в наметі, я вибрав хвилину, скочив на мула й помчав геть. Слава Богу, він був жвавим і слухняним, як це часто буває з мулами. Мене помітили, але вже стемніло, й негідники збилися зі сліду, хоча й гналися за мною дуже довго. Ось так мені і вдалося уникнути неминучої смерті.