І він дотримав свого слова.
Бригада лікарів на чолі з найпрославленішим у його поколінні хірургом прооперувала міс Тейлор у військовому шпиталі, найкращому на той час у нашій країні; це стало можливим завдяки особистому втручанню англійського консула, якого мій батько знав завдяки своїм експортним операціям. На відміну від державних лікарень, таких самих бідних, як і їхні пацієнти, і нечисленних приватних клінік, куди лягали ті, хто міг заплатити, але медична допомога була там посередньою, військовий шпиталь міг прирівнюватися до найбільш престижних лікарень Сполучених Штатів і Європи. Фактично там лікувалися винятково військові та дипломати, але для тих, хто мав добрі зв’язки, робилися винятки. Сучасна й добре обладнана будівля була оточена просторими садками, де гуляли ті, хто одужував, і адміністрація під керівництвом полковника гарантувала, що чистота і догляд будуть бездоганними.
Мої мати і брат відвезли пацієнтку на першу консультацію. Медсестра в такій накрохмаленій уніформі, що та на ходу похрускувала, відвела їх у кабінет хірурга, лисого сімдесятирічного чоловіка зі строгими рисами обличчя і зверхніми манерами того, хто звик користуватись авторитетом. Ретельно її оглянувши за перегородкою, що розділяла кімнату, він, повністю ігноруючи присутність двох жінок, пояснив Хосе Антоніо, що, ймовірно, пухлина є злоякісною. Можна було спробувати зменшити її опроміненням, бо видаляти її хірургічним шляхом було б занадто ризиковано.
— Якби я була вашою донькою, лікарю, ви би пішли на цей ризик? — втрутилася міс Тейлор, така ж незворушна, як завжди.
Після паузи, яка здалася нескінченною, лікар кивнув.
— Тоді скажіть, коли ви збираєтесь мене оперувати, — зажадала вона.
Через два дні її госпіталізували. Вірна своїй заповіді завжди казати правду, перед тим, як вирушити в лікарню, вона розповіла мені, що в неї в животі є апельсин і його треба видалити, але це буде нелегко. Я стала благати її дозволити мені піти з нею, щоб бути поряд під час операції. Мені було сім років, але я все ще була дуже прив’язана до неї. Вперше, відколи ми її знали, міс Тейлор заплакала. Потім попрощалася з кожним зі слуг, обійняла Торіто і тітоньок, яким доручила, в разі необхідності, роздати її речі тим, хто захоче щось мати на згадку про неї, і вручила моїй матері перев’язану стрічкою пачку фунтів стерлінгів.
— Це для ваших бідняків, сеньйоро.
Вона відкладала всю свою платню, аби колись вернутися в Ірландію і знайти своїх розкиданих братів.
Мені вона подарувала свій найбільший скарб, Enciclopedia Británica, і запевнила, що зробить усе, щоб повернутися, але не може обіцяти напевне. Я знала, що в лікарні з нею може статися щось жахливе; мені вже була відома невідворотна сила смерті. Я бачила мою бабусю, що лежала в труні, наче воскова маска поміж складок білого атласу, псів і котів, які вмирали від старості чи внаслідок нещасних випадків, усіляке птаство, кіз, овець і свиней, яких Торіто різав для ольї[2].
Останній, кого Джозефіна Тейлор бачила перед тим, як її віднесли на ношах в операційну залу, був Хосе Антоніо, який був із нею до тієї миті. Їй вже дали сильний седативний засіб, і образ її друга був оповитий туманом. Вона не могла розібрати ні його підбадьорливих слів, ні зізнання в коханні, але відчула його поцілунок на устах і усміхнулась.
Операція тривала довгих сім годин, які Хосе Антоніо провів у приймальному покої, попиваючи каву з термоса і сновигаючи з кутка в куток: він згадував гру в карти, підвечірки в садку, прогулянки за містом, загадки з енциклопедії, вечори з фортепіанними баладами і замудреними дискусіями про четвертованих предків. І визнав, що то були найщасливіші години в його упорядкованому існуванні, де його шлях було намічено ще від народження. Він вирішив, що вона — єдина жінка, з якою зміг би звільнитися від опіки свого батька і зримої павутини спільництва, яка його оплітала. Він ніколи не приймав власних рішень, без зайвих слів виконував те, що від нього чекали; вважався взірцевим сином і був цим по горло ситий. Джозефіна кидала йому виклик, підважувала його переконання і змушувала побачити його родину і соціальне середовище в безжальному світлі. Так само, як спонукала його танцювати чарльстон і дізнаватися про суфражисток, вона схиляла його уявляти собі майбутнє, відмінне від того, яке йому призначили: майбутнє, сповнене пригод і ризику.