Мої тітки щедро частували черешневою чи сливовою наливкою, яку вони самі готували, достатньо міцною, щоб звеселяти дух, а вони були завжди готові вислухати жалі та сповіді жінок, які приходили, коли мали вільний час або рятуючись від нудьги. На багато кілометрів довкіл був відомий дар тітки Пії зцілювати руками: їй доводилось бути дуже обачною, щоб не настроїти проти себе Яйму. До обох цілительок зверталися частіше, ніж до лікарів.
Засвітла я допомагала дядькові Бруно з тваринами чи в полі, якщо не дуже лило, а вечорами ткала чи плела на шпицях, вчилася, читала, готувала зілля з тіткою Пією, давала уроки місцевим дітям і вивчала азбуку Морзе з телеграфістом. Зрідка, коли траплявся нещасливий випадок чи пологи, мені доводилося допомагати єдиній на всю околицю медсестрі, яка мала піввіковий досвід, але її авторитет не міг зрівнятися з престижем Яйми чи тітки Пії, до яких люди зверталися в серйозних випадках.
Міс Тейлор і Тереса Рівас приїздили на кілька тижнів посеред зими, і тоді їхня весела присутність розганяла негоду. Вони казали, що є єдиними божевільними, які беруть відпустку в найгіршу на світі погоду. Привозили зі столиці новини, журнали і книжки, шкільне приладдя для Рівасів, відрізи тканин, інструменти для тітки Пілар, маленькі замовлення, які їм робили сусіди, за які вони ніколи не брали грошей, і нові платівки для грамофона. Показували нам модні танці, які викликали загальний регіт і допомагали збадьорити заціпенілі через сльоту душі. Навіть дядько Бруно брав участь у тих посиденьках з танцями та співами, зачарований своєю небогою та ірландкою. Тітка Пілар у селі змінилася: відшліфувала свої знання з механіки, змінила спідниці на штани та чоботи і змагалася зі мною за увагу дядька Бруно, в якого, на думку міс Тейлор, була закохана. Вони були майже ровесниками і мали багато спільних інтересів, тож ця думка не є абсурдною.
Цим двом чудовим жінкам, міс Тейлор і Тересі Рівас, спала на розум думка, що ми мусимо влаштувати свято для Торіто, який ніколи не справляв уродин і навіть не знав свого року народження, бо мої батьки зареєстрували його в книзі записів актів громадянського стану, коли він був уже підлітком: у свідоцтві про народження він був на дванадцять чи тринадцять років молодший, ніж насправді. Вирішили, що раз він носить прізвище Торо[3] і є головатим і дуже прямодушним, то за знаком зодіаку, мабуть, є тельцем, отже народився напевне у квітні-травні, але його день народження ми святкуватимемо, коли збиратимемось усі разом.
Дядько Бруно купив на базарі пів ягняти, щоб не різати єдину вівцю на фермі, яка була улюбленицею Торіто, а Факунда спекла бісквітний торт з вареним згущеним молоком. З допомогою дядька Бруно я змайструвала для Торіто подарунок: маленький хрестик, який я вирізьбила з дерева, де з одного боку закарбувала його ім’я, а з іншого моє, і який висів на шворці зі свинячої шкіри. Навіть якби він був золотим, Торіто не дорожив би ним більше. Він тоді повісив його собі на шию і ніколи не знімав. Я розповідаю це тобі, Каміло, бо той хрестик через багато років зіграв важливу роль.
Якщо Хосе Антоніо сповіщали заздалегідь, він намагався й собі приїхати тоді ж, коли приїздили міс Тейлор і Тереса, і знову просив ірландку руки — за звичкою. Він працював з Марко Кусановичем відносно недалеко, якщо брати по прямій лінії, але попервах, коли ще не мав контори в місті, мусив спускатися з гори непевними стежками, щоб сісти на поїзд. Ми з дядьком Бруно зустрічали його на станції і, поки не чули мама й тітки, вводили в курс родинних справ. Ми щораз більше непокоїлися через маму, яка всю зиму з її виснажливою сирістю не покидала ліжка, закутана по вуха, з гарячими пропарками з лляного насіння на грудях, занурена в постійні молитви.
На третій рік вирішили, що вона не витримає ще однієї зими, її треба було відправити в той санаторій в горах, де вона раніше не раз бувала. Хосе Антоніо вже заробляв достатньо для того, щоб це зробити. Відтоді Люсінда і тітка Пілар супроводжували хвору в поїзді, а потім в автобусі, який віз її до санаторію, де вона проводила чотири місяці, лікуючи легені та свою меланхолію. Навесні за нею їхали, і вона поверталася, достатньо окріпнувши, щоб ще трохи пожити. Через цю тривалу відсутність і тому що я бачила її майже завжди нездатною вести нормальне життя, мої спогади про маму не такі ясні, як про інших людей, серед яких я виросла: моїх тіток, Торіто, міс Тейлор і Рівасів. Її стан вічно хворої є причиною мого міцного здоров’я: аби не йти її стопами, я жила, гордо не зважаючи на ті болячки, які мені докучали. І так збагнула, що загалом вони проходять самі, якщо я не звертаю на них уваги і даю час природі.