Навесні та влітку на фермі Рівасів не відпочивали. Більшу частину літньої пори я їздила зі школою Абеля й Люсінди, але також проводила час у Санта-Кларі, допомагаючи іншим. Вони збирали овочі, зелень і фрукти, варили консерви в герметичних слоїках, робили солодощі, варення та сири з коров’ячого, козячого й овечого молока, вудили м’ясо та рибу. А ще це була пора, коли в домашніх тварин з’являвся приплід, для мене — минуща радість, бо я годувала малят з пляшечки з пипкою і давала їм імена, та щойно я до них прив’язувалася, їх продавали чи різали і мені доводилось їх забувати.
Коли надходив день колоти свиню, дядько Бруно й Торіто бралися це робити в одній із шопок, та як би далеко я не ховалась, однаково могла чути несамовитий зойк тварини. Потім Факунда і тітка Пілар, по лікті в крові, готували ковбаси, шинки, полядвиці й салямі, які я з легким серцем уминала. Кілька разів упродовж свого життя я поривалася стати вегетаріанкою, Каміло, але воля мене підводить.
Так минули роки мого отроцтва, період Вигнання, який я згадую як найсвітліший у моєму житті. То були спокійні та наповнені роки, коли я віддавалася простій сільській роботі та навчанню дітей разом з Рівасами. Я багато читала, бо міс Тейлор надсилала мені зі столиці книжки, і ми їх обговорювали в нашому листуванні чи тоді, коли вона приїздила на ферму у відпустку. З Люсіндою та Авелем ми також обмінювалися ідеями та книжками, які відкривали мені нові горизонти. Мені змалку було ясно, що моя мати й тітки належать до минулої епохи, їх не цікавив ні зовнішній світ, ні будь-що, що могло потрясти їхні переконання, але я навчилася їх поважати.
Наш дім був маленький, і жили ми тісно; я ніколи не була сама, та коли мені виповнилося шістнадцять років, отримала подарунок — хижку за кілька метрів від головного дому, яку Торіто, тітка Пілар і дядько Бруно спорудили в одну мить, а я охрестила Пахарерою[4], бо вона, з її шестикутною формою і стельовим вікном, на неї подобала. Там я мала місце, щоб усамітнитися, і особистий простір, щоб вчитися, читати, готуватися до уроків і мріяти віддалік безнастанного родинного гамору. Я й далі ночувала в хаті разом з мамою і тітками на матраці, який щоночі стелила біля грубки, а зранку прибирала: останнє, чого я бажала, це лишитись у Пахарері сам-на-сам із жахіттями потемків.
Із дядьком Бруно я тішилася диву життя в кожному ціпятку, яке вилуплювалося з яйця, і в кожному помідорі, який потрапляв з городу на стіл; з ним я навчилася уважно спостерігати і слухати, орієнтуватися в лісі, плавати в річках та озерах, розпалювати багаття без сірників, з насолодою вгризатися зубами в м’якуш сочистого кавуна і приймати неминучу печаль прощання з людьми і тваринами, бо — як він стверджував — життя без смерті не буває.
Позаяк у мене не було компанії ровесників, бо я водилася з дорослими й дітьми, які мене оточували, то не мала з ким себе порівнювати і не пережила страшенного сум’яття отроцтва: я попросту перейшла з одного стану в інший, не зауваживши цього. Й так само оминула романтичні химери, такі нормальні в тому віці, бо хлопців, які б мене надихали, не було. Крім того касика, який намагався обміняти мене на коня, ніхто не вважав мене жінкою — я була дівчам, названою небогою Бруно Ріваса.
Від нестерпної дитини, якою я була, майже нічого не лишилося. Міс Тейлор, яка запізнала мене, коли я бризкала слиною від люті та потрясала стіни своїм ревом, казала, що село і життя з Рівасами зробили більше, ніж уся та освіта, яку вона змогла мені дати: доїння корів мало більшу дидактичну цінність, ніж запам’ятовування списку покійних королів, запевняла вона. Фізична праця та контактування з природою дали мені те, чого б я не дістала в жодній школі — як я й пророкувала, коли мене хотіли віддати в закриту школу англійських місіонерів.
Єдині два фото, які я маю з тієї пори, посвідчують, що в шістнадцять років я була гарною; було б удаваною скромністю це заперечувати, однак я цього не знала, бо в моїй родині та поміж тамтешніх людей користі з цього було мало. Ніхто мені про це не казав, а єдине дзеркало в домі заледве слугувало мені для того, щоб зачесатися. Мої чорні очі — то була помилка природи, бо я дуже бліда і ті маслинові зіниці мені не пасували, а густу гриву темного й лискучого волосся я заплітала в косу і мила мильною піною з кори місцевого дерева. Мої руки, з довгими пальцями і тонкими зап’ястями, були дуже попсовані роботою в полі і пранням з лугом, то були руки пралі, як казала міс Тейлор, яка знала це з власного досвіду, набутого в сиротинці в Ірландії. Я носила одяг, пошитий моїми тітками, думаючи про його практичність, а не про моду: на щодень — полотняні штани й сорочку і черевики зі свинячої шкіри на дерев’яній підошві, на вихід — просту перкалеву сукню з мереживним комірцем і перламутровими ґудзиками.