Я нікому не розповіла про те, що сталося, але всі, навіть Торіто в його невинності, про все здогадалися, бо коли ми з Фабіаном були разом, атмосфера змінювалася. Ми під будь-яким приводом зникали в Пахарері, гнані ураганом передчування, який неможливо було приховати. Як і варто було сподіватися, пестощі наростали, але він мав тверді переконання щодо того, що дозволено перед шлюбом, і ніщо не могло їх похитнути — ні його палке кохання, ні моя поблажливість. Попри ризик завагітніти і отримане мною суворе виховання, я бунтувалася проти Фабіанового ханжества і якби він дозволив, ми б кохалися оголені замість цих виснажливих сутичок, коли сковував й одяг. Я мушу тобі пояснити, Каміло, що в ті часи вважалося: дівчата з мого соціального середовища до заміжжя не сплять ні зі своїми нареченими, ні з кимось іншим. Я впевнена, що багато з них це робили, але не зізнались би у цьому навіть під тортурами. Протизаплідну таблетку тоді ще не винайшли.
У ті дні, коли ми могли бачитися до мого від’їзду, взаємно досліджуючи одне одного у хижці, сховавшись у стайні чи в кукурудзяному полі, у Фабіана зміцніла рішучість любити мене завжди, як він знову і знову писатиме мені в своїх листах. У мені зародилася спокійна впевненість, що одного дня я вийду за нього заміж, бо для будь-якої жінки є природно стати дружиною і матір’ю.
— Фабіан добрий хлопець, порядний, працьовитий, відкритий, дуже прив’язаний до своєї родини, як і мусить бути, і професія ветеринара є дуже шанованою, — казала тітка Пілар.
— Цей юнак — один із тих вірних людей, які народжуються, щоб пережити лише одне велике кохання, — додавала непоправно романтична тітка Пія.
— Він зануда, тітоньки. Він такий передбачуваний, що я знаю, яким він буде через десять, двадцять чи п’ятдесят років, — перечила я їм.
— Краще занудний чоловік, ніж якийсь шелихвіст.
Що знали про кохання та шлюб ці дві старі панни? Мені подобалася сексуальна гра з Фабіаном, хоча вона лишала мене в стані ненаситі та іритації, але я відчувала невеликий фізичний чи сентиментальний потяг до цього високого, худого, штивного чоловіка з поважними манерами і пуританськими звичаями. Він напевне був би чудовим чоловіком, але я зовсім не квапилася вийти заміж. Мені хотілося трохи насолодитися свободою, перш ніж зажити з ним тихим життям, виховуючи дітей в непорушній безпеці його клану. Я уявляла це майбутнє як спокійну рівнину, на якій не може статися нічого незвичайного, ніяких інтриг, зустрічей чи пригод — пряма дорога, що веде до смерті.
8
Марко Кусанович емігрував з Хорватії наприкінці ХІХ століття, коли йому було чотирнадцять років — сам-один і без грошей, з обривком паперу, на якому було написано ім’я родича, який виїхав у Південну Америку за десять років до того. Він ніколи не бачив карти і не підозрював, яку відстань йому доведеться подолати, не мав певності, куди правувати, і зовсім не говорив іспанською мовою. За проїзд він розплатився, працюючи на вантажному судні, капітан якого, теж хорват, зглянувся над ним і взяв помічником кока. Прибувши на місце, Марко не зміг знайти людину, чиє ім’я було написане на папірчику, бо помилився країною: його родич емігрував у Пернамбуку[5]. Він був сильний, як на свій вік, і заробляв на життя докером у порту, шахтарем та іншими ремеслами, доки не став управителем на лісопильні Арсеніо дель Вальє. Умів керувати людьми і любив суворе життя в горах. На лісопильні він працював одинадцять років, доки її не закрили; відтак він був готовий почати все спочатку, узявшись за будь-яку іншу роботу просто неба, бо не був людиною міста. Телефонний дзвінок Хосе Антоніо виявився для нього дарунком небес.
Мій брат і Марко Кусанович стали партнерами, скріпивши угоду потиском рук, і обом цього би вистачило, але з юридичних причин вони мусили зареєструвати спілку в нотаріальній конторі в Сакраменто. Підписуючи документи, Хосе Антоніо змінив своє прізвище на Дельвальє, то був символічний жест, щоб порвати з минулим. І практичний — щоб різнитися від батька.
Дерев’яні збірні будинки вже існували в інших краях, Хосе Антоніо читав про них в якомусь журналі, але нікому не спало на думку робити їх в нашій країні, де раз по раз стається землетрус, розвалює підвалини цивілізації і потім доводиться притьмом відбудовуватися. Марко розумівся на дереві, а Хосе Антоніо взяв на себе одержання позик, юридичні аспекти й адміністрування. Він багато чого навчився у бізнесі нашого батька, чий кінцевий крах також став для мого брата наукою.