– Боже, якщо ти єсть, захисти і заступи його, не дай кровинці капнути на землю, а краще виціди мою по крапці, бо я хочу, щоб він жив. Боже, прошу тебе…
Вона впала головою на скриню і заплакала. Потім обережно повісила картуз, витерла фартухом сльози і вийшла з ванькирчика тиха і заспокоєна, як після сповіді.
«Оце гарно, треба роботу робити, а я рюмсаю», – незлостиво докоряла сама себе, зайшла в хату, щоб набрати лугу[1] для прання.
Орися знала, що поранений боєць лежить на лаві, і їй захотілося глянути на нього, але вона не наважувалася, бо їй здавалося, що в нього жахливо понівечене лице і заюшене кров'ю око не до діла підморгує. Але почуття, що поблизу є людина, яка страждає, перемогло страх, і вона глянула. Ноги її прикипіли до долівки: він дивився на неї добрими чистими очима і прохав у неї пробачення, що своєю присутністю спричиняє клопіт. Орися почервоніла, опустила очі і не знала, що робити: підходити ближче чи робити своє діло. Вона стояла з опущеними очима, але відчувала себе спокійніше, і коли звела очі, то зрозуміла чому: він уже не дивився на неї своїми очима, а лежав, заплющивши їх. Видно, втома розслабила його, і він уже спав. Це був дуже молодий боєць, з надзвичайно ніжним, як у дітей, рисунком рота і білим пушком над верхньою губою. На ньому була несвіжа сорочка, розхристана на грудях, і Орися чула, як він дихає і як у нього в грудях щось шваркотить і присвистує. Вона не могла втямити, що то, і, нахилившись ближче, засичала, як від пекучого болю: між бинтами ворушилась сіра маса. Орися закрила руками обличчя і наосліп вискочила з хати.
– Що з тобою? – запитала Уляна, що несла в хату оберемок дров.
– Ой мамо, коли б ви бачили, – застогнала Орися і підвела Уляну до пораненого.
Уляна гримнула коло печі дровами і покликала в хату Чумаченка, що, порозвішувавши онучі на тину, гуляв босий.
– Ей ти, Чумак, чи як тебе! Іди товариша купати будемо.
– Що, вже готовий? – прибіг задиханий Чумаченко.
– За язик укусись! – грізно глянула на нього Уляна.
– Ах, мамаша, на війні до всього звикнеш. Нашого брата стільки перемолотило, що, якби за кожним плакав, – очі б не просихали.
– Ось бритва, поголи його. Нужа заїла зовсім. Та гляди, бритви не пощерби, бо повернеться син – лаяти буде.
– Не бійся, все буде в порядку.
Двері в хату були відкриті, і Орися чула, як Чумаченко точив на ремінці бритву, розмовляв з Огоньковим.
– Ти руський? – питав він.
– Руський, – тоненьким веселим голосом відповідав поранений.
– Ну, а я з тебе… – тут запанувала мовчанка, тільки чути було, як постогнує Огоньков і скребе бритвою Чумаченко. – А я з тебе татарина зроблю.
«Безсовісний, людині боляче, а він зуби скалить», – картала його Орися.
– Може, тобі «баки» біля вух залишити? Щоб як у Печоріна? Га?
– Не треба, ох, – стогнав Огоньков.
– Ні, я таки залишу. У дворі молода дівчина, і треба, щоб усе по формі.
Орися вскочила в хату з мокрими підштаниками, з яких стікала вода. Відізвала Чумаченка в сіни.
– Чого ви? Чого ви з нього знущаєтесь?
Чумаченко поклав бритву на стіл, прикрив за собою двері, очі його потемніли.
– Баришня, – сказав він глузливо, так що лівий кутик вуст піднявся вгору, створюючи щось подібне до посмішки. – Ви давно перестали гратися в кукли? Якщо недавно, то спіймайте собі кошенятко, загорніть у ганчірочку і голосіть, скільки вам захочеться. А над Огоньковим не дозволю. Я його з бою пораненого витяг, і я хочу, щоб останні хвилини свого життя він прожив весело…
І пішов у хату.
– Так от, брат, єфрейтор Огоньков, уже хазяйська донька тобі побачення призначає.
– Невже? – зрадів Огоньков.
– Істинно. Як стемніє, каже, прийде тебе доглядати. Може, каже, води попросить або вкрити треба буде, то вже не відмовлю. Ти тільки не лови ґав. А то я тебе знаю. Перед німцями орлом був, а перед дівчиною ягням зробишся. Як тільки вона прийде до тебе, першим ділом попроси, щоб подушечку поправила, пальчиками по щоках провела, а далі само покаже, що робити… Одним словом, не зівай.
Пізнього вечора Дороша розштовхав незнайомий чоловік з міцним, соковитим басом:
– Ви Дорош?
– Я.
– Я прийшов од Григора Тетері.
Дорош зсунувся з пахучого сіна, наткнувся пораненою ногою на щось тверде, засичав від болю.
– Карпо Джмелик сидить із своєю шльондрою в погребі і веселиться. Візьміть його.