Тепер таких розмов не було, і люди стояли тихо, як на похороні. Зелена тінь від осокорів падала на сорочки, на свитки, на сиві голови, на понурі обличчя, на чорні, безсило опущені руки. Тихо, тільки листя, як жерсть, скреготить на тополях. Раніше, бувало, виносили на поріжок школи стіл, накривали червоною матерією, вибирали президію, своїх сільських поважних людей, і сідали вони, господарі, розправляли вуса, покахикували в жмені, вирішували свою долю.
Тепер стояв на ґанку кулемет, і біля нього стовбичило два німці в касках. Сновигали Джмелики з Гошкою, тягли якісь ящики з автомашини, видно, важкі, бо кректали добре. То був комплект ватерклозета для німецької комендатури, що влаштовувалась в школі.
Німці ходили заклопотані, зайняті своїм ділом, не звертали ніякісінької уваги на людську юрбу і, якщо хтось із селян, загаявшись, ставав на дорозі, кричали: «А, ферфлюхтер рус»[2] – і садили прикладами попід боки.
Дядьки стовбичили на майдані більше години, в них поболіли ноги, і деякі відійшли до тополь, щоб лягти або сісти, та два німці-автоматники крикнули на них і завернули назад. Солдати так зробили тому, що їм було наказано тримати людей напоготові, бо з хвилини на хвилину мав появитися комендант, якого «цівіль» повинні були привітати скиданням шапок і низьким уклоном. Про це селянам сказав молоденький німець-перекладач. Дядьки, звичайно, повернулися і зайняли свої місця на площі, але ще більше понурили голови, як бики, на яких от-от мали начепити ярмо.
Але юрбу, тиху на вигляд, підмивало хвилями, як берег Ташані в бурхливу ніч. Хтось пустив чутку, що німці будуть ділити землю і вибирати сільського старосту.
– Хлопці, не беремо землі, вона й так наша, – гарячкував поміж людьми Латочка, поблискуючи виряченим оком. – Хай женуть нагаями. По крайній мірі, не сором перед людьми буде.
– Замовч. Ані писни, – глухо рокотів на нього Бовдюг. – Бачиш, заворушилася черва, – показав він очима в той бік, де стояла купка розкуркулених і їх родичів.
Окремо рили п'ятами дучки два відприски пана Горонецького, які з'явилися в селі чортзна-звідки. Щоб звернути увагу інших на своє дворянське походження, понадівали на носи сині окуляри і пообпиралися на мережані ковіньки. Худі, блідолиці, вони скидалися на афонських пройдисвітів. Вони були десятим коліном генеалогічного роду Горонецького, але не втрачали надії одержати свої маєтки. Поряд з ними товклося два попи, сперечаючись за парафію. На одному полотняна хламида, покрашена учнівським чорнилом, на другому – в'язана жіноча кофта. В обох волосся перло, як скажене, не тільки з голови, а з носів і вух.
Попереду, переминаючись з ноги на ногу, стояв Хома Підситочок, тримав на рушнику хліб-сіль новій владі від імені села. Сіль була мокра від поту, що капав з бороди. Свій дарунок він хотів зберегти чистоплотним, притискував хліб одною рукою до живота, а другою одганяв мух, що так і насідали на нього.
Біля нього терся Йонька, повчаючи, що говорити, коли передаватиме той хліб.
– Без тебе знаєм, – кукурікав Хома, одпихаючи Йоньку назад.
Той все-таки ліз наперед, щоб видніше було, що робитиметься на рундуку, де вже відчувалося пожвавлення, яке передує появі вищого начальства.
Солдати взяли на «ахтунг» і стояли витягнувшись.
Появився той самий офіцер, що грався з вівчаркою біля річки, і, прищуливши од сонця очі, зиркнув по натовпу. Офіцер був у повній парадній формі: чистий, вимитий, причесаний, у лайкових рукавичках, які щільно облипали сухощаві руки. Білий комір сорочки визирав із френча, видавлював на шиї червону смужку. Вівчарка сиділа біля чобіт офіцера.
Лейтенант наказав щось одному із солдатів, і той покликав вівчарку в коридор.
Вийшов перекладач.
Натовп принишк. Нащадки Горонецьких зняли окуляри, попи тричі перехрестилися і перестали сперечатися за парафію. Хома Підситочок відкашлявся, витер рукавом на лобі піт, пішов до офіцера, несучи на вишитому українському рушнику хліб-сіль. За один крок від стола зупинився і сказав так, як його навчили:
– Від селян – собственников-хліборобів… и-и-и… прийміть… и-и-и… наш хлібець і сіль.
Офіцер глянув на нього і, не знімаючи рукавичок, взяв хліб і віддав його перекладачеві, той кинув іншому солдатові, солдат, схопивши на льоту хліб, зник в коридорі. Хома стовбичив перед офіцером, плямкаючи губами. Офіцер щось сказав солдатові, той грубо штовхнув хлібороба-собственника з ґанку.