Перекладач уже набрав повні груди повітря і, мабуть, хотів перекласти ті слова, що сказав офіцер, але в цей час із коридора вискочив солдат, що відносив хліб, і, задравши голову до офіцера, щось заговорив швидко й весело. Офіцер посміхнувся, а солдати голосно засміялися.
Офіцер поманив хлібороба-собственника Хому і поставив на перших східцях.
Народ ахнув і завмер: широким проходом поміж солдат, в старому німецькому мундирі і картузі з орлом дибала на задніх ногах вівчарка, тримаючи в передніх лапах той самий хліб, якого подарували «хлібороби-собственники». Вона підійшла до витріщеного з ляку Хоми і, скалячи з-під картуза гострі зуби, виваливши мокрого червоного язика, подала йому хліб.
– Бери, менш,[3] – суворо крикнув перекладач.
Хома потягся руками до хліба, явно відчуваючи, як з його рук зараз шматками полетить м’ясо. Але собака була ввічливою – віддала хліб, сіла на задні лапи і замахала хвостом. Хома плигнув у юрбу, вівчарка гайнула за ним, вчепилася зубами в штани. Хлібороб-собственник був чоловік запасливий і мав на собі четверо штанів ще й підштаники, так що собака, хоч і була з німецького вермахту, а не могла прогризти всі штани і тільки била лапами Хому по спині, здираючи з нього вишиту сорочку.
Солдатня ревла від реготу, офіцер гикав, нащадки Горонецьких понадівали окуляри в надії, що собака вермахту прийме їх за людей цивілізованих і не зачепить. Попи зашепотіли: «Воньми молитвам нашим», а Йонька, сховавшись за насупленого Інокентія, ахкав від здивування:
– Отакий розумний собака: штани рве, аж… не займає…
– Чистокровна вівчарка, – зауважив один з Горонецьких, тримаючи в руці, мов шпагу, мережану ковіньку.
Натовп мовчав, тісніше ставали один до одного, плече до плеча, все нижче і нижче схиляли голови. Тільки ліве крило ворушилося, сприймаючи все те, що відбувалося, не як ганьбу, а як милу розвагу німецьких солдат.
Офіцер уже не сміявся, а шкірився блискучими, гарно вичищеними зубами. Він покликав собаку, кинув у червону і слиняву пащу плитку шоколаду і поплескав рукою по шиї. Лице його зробилося суворим, хижим. Захлинаючись, він почав:
– Німецьке командування звільнило вас від комуністів і жидів. За це ви повинні служити йому вірою і правдою, бути готовими виконати любе його розпорядження. Я, комендант, Отто Штаубе, наказую:
1) Видати всіх комуністів та їх сім’ї.
2) Здати зброю.
3) Не чинити опору німецьким властям.
4) По селу ходити до дев’яти годин вечора.
За порушення наказу – розстріл. Все.
Наказ німецького коменданта був вислуханий при повній тиші. Навіть ліве крило не ворушилося, а стояло, увібравши голови в плечі.
Комендант засунув у зуби сигарету, вийняв маленький пістолет, клацнув на юрбу. Вона не похитнулася, тільки ліве крило подалося назад. Він здивовано і презирливо глянув на тих, що не здригнули, і прикурив з того пістолетика сигарету.
– Які будуть прохання до німецьких органів влади? – запитав, затягнувшись димом.
Натовп похмуро мовчав. На лівому крилі зробився рух.
– Я прошу собі Данелевщину, – сказав один з нащадків Горонецьких, знімаючи окуляри і засовуючи їх в кишеню.
– Ні, я беру Данелевщину, а тобі належить байрак, ти старший, – вигукнув другий, не знімаючи окулярів і теж виступаючи наперед та відтискуючи брата назад. (Вони все робили один одному наперекір, якщо один з них носив бороду, то другий ні.)
– Доведеться вам, отче, подаватися на ступську парафію, – сказав смиренно піп у довгій хламиді, пофарбованій учнівським чорнилом.
– А дулі в зуби не хочеш?
– А мені якби дали моюбатьківщину, я більше нічого й не хотів би, – крутився Йонька. – Кавуняччя було б, як гною.
– Тобі батьківщини захотілося? – трусився біля нього вирваними клаптями п’ятьох пар штанів собственник-хлібороб. – А чий син у Червоній армії командує?
– Я його туди батогом не заганяв, – щетинився Йонька, відпихаючи хлібороба.
– Бий краснопузого! – закричали розкуркулені і потягли Йоньку за сірячину.
Він залишив сірячину їхнім рукам, вишугнув аж на другому кінці.
– А що, хіба я не маю права? – кричав він звідти, розмахуючи руками.
Розкуркулені поперли на нього цілим скопом, засукуючи на ходу рукава.
– Руге, швайн![4] – крикнув комендант. – Що вони хотять? – запитав він у перекладача.
Той знизав плечима. Він не так добре знав мову, щоб з окремих вигуків зрозуміти, що коїться і чого хочуть ці дикуни. Він закричав, що якщо зараз не буде встановлено порядок, то пан комендант накаже своїм солдатам всіх гумовими палицями побити. Це освіжило ліве крило, воно зараз же вгамувалося і трохи подалося назад.