Після вечері хлопці натягли в хату, яку вони займали, соломи (другу половину, через сіни, займали жінки) і постелили собі добру постіль. В кутку, укрившись брезентовим плащем, спав Тетеря. «Принесло його на мою голову, Орися тепер побоїться вийти до озера», – роздумував Тимко, вкладаючись, і скоро захріп, удаючи із себе сплячого. Він все ще надіявся, що всі скоро заснуть і запанує те сонне царство, яке дасть йому можливість вийти з хати на побачення. Але спокій у хаті ніяк не міг встановитися. Охрім кілька раз виходив надвір підкладати бикам сіна, потім став питати у Марка, чи той не бачив його істика. Марко відповів, що не бачив, і Охрім товкся по хаті, шукаючи його так настирливо, ніби він йому був у цю хвилину конче потрібним. Потім Марко пригадав, що в попелі печеться картопля, пішов надвір і приніс повну пелену, і вони заходилися солонцювати її з Денисом. Будили й Тимка, але він не відкликався. Марко набрехав Денисові, що коли виходив надвір за картоплею, то бачив біля багаття лисицю, яка хрумала курячі кісточки. Денис сказав, що товона «курячу кров почула», схопив ружжо і вибіг з хати. Його довго не було, а тоді надворі прогримів постріл, на жіночій половині заверещали дівчата і зняли ґвалт, і чути було, як вони вибігали надвір, щоб дізнатися, що сталося. У сінцях знявся цілий галас, зайшов Денис і на запитання Марка, чи бачив він лисицю, сказав, що він її не бачив, а вистрілив для страху, щоб поколошкати дівчат. Потім вони повкладалися спати, і в Тимка зазоріла надія, що скоро все затихне; але тільки він про це подумав, як Охрім, що, здавалося, вже спав, заворушився і знову став розповідати страшні бувальщини.
– От ми йдемо, дивимося – щось біліє, – чувся його притишений голос.
«І вродиться ж така шарманка», – злився Тимко, слухаючи безконечне базікання.
– …Ми до нього – воно від нас. Ми від нього – воно за нами. Я тоді й кажу: ану ж, давай поприсідаємо. Присіли. І що б ти думав? І воно присіло. Я тоді й кажу…
– Тебе заціпить сьогодні чи ні? – озвірів Тимко.
Охрім замовк і довго не обзивався; навіть Денис перестав хропіти. Потім у сінях почулося шарудіння, і сердитий дівочий голос сказав: «Вони будуть качатися, а мені солому носи! Знайшли дурку». Зашелестіла солома, долинув глухий гомін голосів (мабуть, відкрили двері на жіночу половину), хтось пробіг по сінцях, ляпаючи босими ногами, швидко вернувся назад, гримнув дверима. Голоси затихли.
– Так отож я й кажу, – знову подав свій голос Охрім. – Ану ж, підійдімо, хлопці, ближче та подивимось, що воно таке…
Тимко звівся і, накинувши на себе піджак, став пробиратися до дверей, переступаючи через ноги лежачих.
– Поглянь там на биків! – крикнув йому вслід Охрім.
Тимко вийшов у сіни і деякий час прислухався, чи не розмовляють на жіночій половині. Але там, крім дихання сонних людей, більше нічого не було чути. Тоді він відкрив двері і зашепотів так тихо, що ледве сам чув свій голос:
– Орисю… Орисю…
В пітьмі звелася чиясь голова, теж пошепки запитала:
– Чого тобі?
– Вийди на хвилю…
Тимко мнеться біля дверей, затаївши дихання, курить в рукав і раптом чує, як хтось хапає його за комір іззаду. Він швидко озирається і бачить перед собою в темряві Прокопа.
– Ану, ходімо надвір, я з тобою побалакаю, – каже Прокіп, не випускаючи з рук Тимка. Біля сіней Тимко виривається і, вихопивши із ярма занозу, відскакує вбік, чекає, коли Прокіп зробить до нього перший крок. Але той, мабуть, розуміє, що в повітрі пахне смаленим, стоїть, не рухаючись, тяжко сапає. В цей час у дверях появляється закутана по самі очі Орися і, побачивши батька, з тихим окриком «ой» біжить назад.
– Я тобі позаглядаю, – свариться кулаком їй услід Прокіп. – А ти, значить, ще й не зять, а вже занозу хапаєш?
– Рукам волі не давайте. Я в вас нічого не вкрав, – глухо відповідає Тимко.
– Норовиш украсти.
– Це діло моє.
– А я тобі кажу: не чіпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку.
– А може, й для мене?
– Зроду цього не буде! Чуєш?
– Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже давно моя, що я хочу, те з нею і зроблю.
– Відступись! – похмурніє ще більш Прокіп, і в голосі його чується неприхована готовність вчепитися Тимкові в горлянку. – А не відступишся, роздеру, як кошеня. А її, сучку, день і ніч батуритиму, щоб слухала батьківського слова.
– Торкніть хоч пальцем!
– Тебе не спитаю! – І Прокіп, гупаючи чобітьми, біжить у хату. За хвилю виносить звідти на плечах сідло, і, засідлавши свою роз’їзну коняку, мчить у Троянівку, щоб не спати в одній хаті з таким босяком, як Тимко.