При цьому Дідеріх так ударив себе в груди, що йому перехопило дух. Цивільна трибуна скористалася вимушеною паузою, щоб рухом сповістити про те, що вважає промову за скінчену, бо гроза нависла тепер над самими головами учасників урочистих зборів, і в сірчано-жовтому світлі, одна по одній, повільно, начебто застерігаючи, зі стуком падали дощові краплини завбільшки в яйце… Дідеріх звів йодих.
— Коли тепер спадуть покрови, — з новим пафосом почав він, — коли на знак привіту схиляться прапори, опустяться шпаги і блиснуть, салютуючи, штики…
Тут у небі так страшенно загуркотіло, що Дідеріх присів і враз опинився під своєю трибуною. На щастя, він виліз з-під неї раніше, ніж його зникнення помітили, бо всі зробили те ж саме. Навряд чи хто чув, як Дідеріх попросив обер-президента, щоб той зводив дати наказ про зняття покривала. Все ж таки обер-президент вийшов з почесного намету, він був жовтіший, ніж звичайно, блиск його ордена погас, і він тихо сказав «Ім’ям його величності наказую: зняти покривало!» — Після чого покривало зняли! Оркестр заграв «Варту на Рейні». І приявність Вільгельма Великого, який з виглядом батька родини, але оточеного всіма грізними атрибутами влади, гнав на коні в повітрі, ще раз загартувала підданців проти небесного гніву. «Слава» пана обер-гірезидента була палко підхоплена. Звичайно, звуки гімна «Слава тобі, у вінку звитяги» дали його вельможності зрозуміти, що час йому підійти до підніжжя пам’ятника, оглянути його і ощасливити скульптора кількома словами. Всі бачили, як висока особа нерішуче звела очі до неба, але — іншого й чекати годі було — почуття обов’язку перемогло, і ця перемога була тим більш блискуча, що обер-президент був єдиний у фракові серед стількох хоробрих воїнів. Він сміливо рушив уперед під великими, повільно падаючими краплинами, а за ним виступили улани, кірасири, гусари і обоз… Уже був прочитаний напис: «Вільгельм Великий», скульптор, відзначений кількома словами, одержав свій орден, і тепер лишилося репрезентувати й прикрасити орденом духовного творця пам’ятника, Геслінга, але зненацька безодні небесні розчинилися. Вони розчинилися зразу, від краю до краю, з силою, схожою на довго стримуваний вибух вулкана. Вельможні гості й незчулися, як уже стояли по кісточки у воді; у його вельможності з рукавів і штанів бігли струмочки. Трибуни зникли в потоках води, намети, оточені наче схвильованим морем, опускалися під натиском зливи, і в їхніх мокрих обіймах з криком борсалися юрби людей. Пани офіцери видобули шпаги проти стихії — розрізаючи парусину, вони прокладали собі шлях. А цивільні, віддані на поталу стихії» нагадували сірого змія, який, дико збиваючись, плавав у потоці, що захлеснув майдан. За таких обставин обер-президент вирішив, що було б недоцільно продовжувати програму врочистості. Осяяний блискавками, бризкаючи водою, наче фонтан, він почав відступ, а за ним флігель-ад’ютант, обидва дивізійні генерали, драгуни, гусари, улани і обоз. Дорогою його вельможність згадав, що на його пальці досі ще висить орден для духовного творця пам’ятника, і, до кінця вірний своєму обов’язкові, але твердо поклавши не затримуватися, він на бігу вручив його урядовому президентові фон Вулькому. Останній у свою чергу, зустрівши поліціянта, який поки що устояв проти подій, довірив йому передачу монаршої відзнаки, після чого поліціянт, наперекір штормам і шквалам, кинувся шукати Дідеріха. Нарешті він знайшов його під ораторською трибуною, навкарачки в калюжі. «Ось ваш орден, беріть», — сказав поліціянт і побіг, бо саме спалахнула блискавка, і так близько, наче хотіла завадити врученню нагороди. Дідеріх тільки зітхнув.
Коли він, нарешті, зважився висунути носа, то побачив, що переворот на землі досі ще триває на повну силу. Великий чорний мур навпроти тріснув і збирався впасти разом з будинком, що стояв за ним. Над клубком істот у мерехтливому химерному світлі, сірчано-жовтому та блакитному, ставали дибки й тікали геть коні, запряжені в парадні карети. Добре простим смертним — за ними давно і сліду не лишилося. А на голови заможних і освічених уже падали уламки і вогонь з небес. Нічого дивного в тому, що, відповідно до обставин, багато дам, яких зовсім не по-лицарському відштовхували від виходу, просто перекочувалися одна через одну. Покладаючи надію тільки на власну хоробрість, пани офіцери пускали в діло зброю проти кожного, хто ставав їм на дорозі, тимчасом як чорно-біло-червоні полотнища прапорів, зірвані бурею з уламків трибун І офіційного намету, літали в повітрі і хльоскали по головах учасників битви. На довершення всього, незважаючи на безнадійність становища, полкова музика ще грала, грала і по тому, як упав військовий кордон і весь світовий порядок, грала ніби на потопаючому кораблі, сурмлячи про загибель і руїну. Новий напад урагану розігнав і оркестр, і Дідеріх, примруживши очі і з жахом чекаючи кіпця всього, знову пірнув у прохолодну глибину своєї ораторської трибуни, вчепившись за неї, як за останній притулок на землі. Але його прощальний погляд охопив картину, яка перевершувала всяке людське розуміння: паркан навколо Народного парку, весь обвішаний чорно-біло-червоним, повалений тягарем налеглих на нього тіл; і цей безлад, цих людей, які перекочувалися одне через одного, навалювалися купою, з’їжджали з неї, ставали на руки і сідали одне одному на голову; і стихії, що вимітали це все сміття, поливаючи його потоками вогню, женучи його геть, як сп’янілих блазнів, женучи геть пана і холопа, блискучі мундири і громадян, які прокинулися від сну, єдиних підпор і божих посланців, ідеальні блага, гусарів, уланів, драгунів і обоз!..