У зв’язку з цим слід згадати ще одну важливу тему роману — історію згубної пристрасті Унрата до співачки вар’єте Рози Фрейліх. Спочатку це почуття здається незбагненним, неймовірним, навіть таким, що порушує правду образу бездушного самітника, для якого кохання — це щось гріховне, підозріле, ба навіть крамольне. Та пізніше стає очевидним глибокий авторів задум. Манн показує, як у душі людини, вихованої в державі насильства, придушені людські почуття набувають викривленої, потворної форми. Всі природні прояви людської вдачі, загальмовані, загнані в підсвідомість, вибухають пристрастями, які здаються ірраціональними. Кохання набуває рис еротичної манії або садистської жорстокості. Відчуття своєї приниженості знаходить компенсацію у мстивому знущанні з тих, хто беззахисний або підвладний. Манн дає читачеві можливість зазирнути у «безодні» душі вірнопідданого раба, як до нього це робив Достоєвський, і це допомагає зрозуміти деякі причини пізнішого явища — нелюдської жорстокості німецьких фашистів, яка здавалася багатьом незбагненною, ірраціональною.
Як і в іншому сатиричному романі, у «Вчителі Унраті» нема позитивних героїв. Зображеному злу протистоїть авторів гуманістичний світогляд, який дає йому право і силу судити і засуджувати хибне суспільство, що спирається на владу грошей, примус і облуду; суспільство рабів і тиранів. Ще сильніше, ніж у «Землі обітованій», відчувається в цій сатирі жахлива духовна порожнеча світу власників, його розтлінний вплив на все, що становить для людини зміст і цінність її життя. Наука, мистецтво, віра, кохання, батьківські почуття, людська гідність — все втрачає свою природну вагу і призначення, переводиться і нікчемніє. Щедро використовуючи гротескні образи й ситуації, Генріх Манн показує цілковиту аморальність суспільства, в якому вихователями та моралістами можуть бути унрати, В якому за мистецтво править розпусне фіглярство Рози Фрейліх, речниками християнської віри виступають цинічні й егоїстичні святенники, а кохання стає товаром з ринковою вартістю, не більше.
Ще на початку століття Манн задумує новий твір, головною постаттю якого мав стати буржуа доби Вільгельма II. Не великий фінансовий магнат, як Туркгаймер, не «столична штучка», а типовіший на той час середній капіталістичний діяч провінційного масштабу, який ще має стати «фігурою». В січні 1907 року він пише оповідання «Гретхен», котре можна розглядати як підготовчу роботу до роману «Вірнопідданий», своєрідний начерк характеру і середовища, що стануть у центрі уваги письменника в наступні роки. Манн довго не друкував цього оповідання, мабуть маючи намір зробити його одним з епізодів майбутнього роману. На схилі віку він згадував в автобіографічній книзі «Огляд століття», що безпосередньо наштовхнуло його на задум «Вірнопідданого». Одного разу він спостерігав, як буржуазна публіка палко й улесливо вітала кайзера Вільгельма II на Унтер ден Лінден. Водночас хазяїн кав’ярні, де сидів письменник, брутально вигнав із зали якогось чоловіка лише за те, що той був робітником і йому не місце було серед «чистого та добромисного» товариства. Цей разючий соціальний контраст, як блискавка, осяяв саму сутність Німецької держави, але, як писав Манн по сорока роках, «мені було потрібно шість років все сильніших переживань, поки я був підготовлений до того, щоб написати «Вірнопідданого» — роман про буржуазію доби Вільгельма II». Розглядаючи творчість письменника в цілому, — можна сказати, що більшість написаного ним за перше десятиліття творчості, передусім «Земля обітована» і «Вчитель Унрат», були ніби ідейно-художньою підготовкою до написання цього сатиричного шедевру.