Зате для Ґеорґе така характеристика цілком нормальна, якщо тільки сам гугіт розуміти правильно. Його вірш, як і кожна поезія, побудований на грі смислу і звучання. Проте в ігровому полі, де зазвичай урівноважуються обидві поетичні сили, більший акцент падає все-таки на силу звучання. В його віршах чуємо аж якийсь гуркіт, щось наче повторення того самого, відтак слово «гугіт» цілком доречне. В гуготі закладена безпосередність пориву, який народжується не з духовного єства мовної злуки, а швидше через контакт однієї волі з іншою, нагадуючи більше суголосся, ніж мовлення. Тож не дивно, коли Ґеорґе про себе каже:
Характер поезії самого Ґеорґе вплинув на сприйняття поезії Гьольдерліна, застилізувавши її, як бачимо тепер, понад міру.
Втім, нам необхідно поставити під сумнів релігійне самоуявлення Гелінґрата і загалом ґеорґеанців, яке відобразилося в їхньому словниковому запасі, і визнати глибинну схожість внутрішнього белькотання Гьольдерліна в гімнах з виплеканою строгістю віршових композицій Ґеорґе. Якщо не милюся, вона виявляється насамперед у поглядах поета на себе самого. Незважаючи на відмінність між помпезністю, з якою Ґеорґе виставляє себе у віршах, і скромним самозреченням, яке виявляє «поет у скрутний час», їхні погляди на поезію і людину по суті збігаються. Обидвоє рухаються в контексті новочасного мислення, яке веде початок від поетики Ренесансу. Йдеться про оновлення символу Прометея і його поширення на митця, цього alter deus,[14] починаючи від Бовіла,[15] через Шефтсбері й аж до Ґьоте, чиє чудове переосмислення символу Прометея знає кожний.[16] Суть цього символу полягає в тому, що хай там яким надхненним і надзвичайним не був би поет, творячи, він залишається людиною.
Поетичне «я» набагато меншою мірою тотожне з «я» поета, ніж видається, і майже завжди збігається з тим загальним «я», яким є кожний. Гадаю, що навіть інтерпретатори Ґеорґе, не кажучи вже про Гьольдерліна чи Рільке, звертають недостатню увагу на амбівалентність «я» поета. Їм варто зосередженіше прислухатися до Ґеорґе. Ніде не відчувається «так як у цій книжці: я і ти одна душа».[17] Звичайно, «я і ти одна душа» — особливість «Року душі». Але поет — саме так належить розуміти — хоче сказати, що в усіх його книжках «я і ти одна душа». Насамперед це стосується віршів, в яких поет мовить про поета.
Для обґрунтування такого розуміння звернімося до вірша Гьольдерліна, який, очевидно, мав для Ґеорґе особливе значення. Йдеться про фраґмент «Земля-мати»,[18] який Ґеорґе переписав власною рукою і який знайшли серед його паперів в Мінузіо. Звідти Ґеорґе взяв епіграф для своєї прозової праці. Вірш мовить про долю поета в скрутні часи, як майже в усіх віршах пізнього періоду. Я спробую показати, як крізь долю поета проглядає загальнолюдська доля.
На прикладі пісень трьох братів — Отмара, Гома і Телло. Тристрофна пісня Отмара протиставляє самотнього співця-поета народному хору, якого ще не чуємо. Йдеться не про розлуку, а про наступне:
Третя строфа пояснює, що спільного між поетом і народом: мова.
Те, що тут ідеться про мову, можуть підтвердити окремі паралелі з Гьольдерліном.[19] Нібито поет і народ отримали завдяки, так би мовити, творінню перед створінням через грім Усевишнього чисті звуки. Мова — відповідь, яку знаходять смертні. Одночасно вона — підґрунтя, єднісне і єдине, чим ми володіємо, особливо коли боги далеко і спільна пісня не окрилює спільного духу.
Пісня Гома змальовує цю відсутність і заступницьку функцію поета. В часи дозвілля оживає пам’ять про героїчну добу, а великі будівлі храмів «світять пусткою в днину скрутну».
Я сподіваюся, що вчитавшись у третю пісню, пісню Телло, від якої зберігся лише фраґмент, ви збагнете, чому я пов’язую цей вірш з поетичною самосвідомістю Ґеорґе. Якщо у двох попередніх піснях ми відчуваємо різницю між свідомо обраною самотністю поета у випадку Гьольдерліна і прилаштованістю поета до громади, яка його оточує, у випадку Ґеорґе, то третя пісня дає відчути внутрішню близькість між Ґеорґе і Гьольдерліном, зумовлену спільним досвідом поетства.
Фраґмент обривається. Я не думаю, що прозовий нарис, який починається звертанням «О земле-матінко», вказує на продовження. Незважаючи на фраґментарний характер, тріалог продуманий до найменших дрібниць і я не бачу, як сюди можна вбудувати зміст «О земле-матінко». Власне, з погляду змісту дуже малоймовірно, щоб обидва тексти мали щось спільне. (Про неможливість зведення обидвох текстів в один творчий задум пише Байснер,[20] і я з ним погоджуюся). Хіба йдеться про ту саму тему? Прозовий начерк звертається до матері землі, яка мала стати предметом всіх подальших величань. Натомість вірш до неї не звертається. Він звертається до слів про неї, називаючи землетверджі. З чистого закону мови народжується пісня поета і спів громади. Земля і мова зустрічаються у взаємному віддзеркаленні, кажучи: часи творіння так само непідвладні поетові, як і гори; на їхні кичери, тобто на те, що над ним, дивиться пастух.
Хай там що, Ґеорґе переписав не прозовий нарис, а поетичний фраґмент. У ньому він, поет, упізнав свої погляди на життя. Вірш Ґеорґе з одинадцятого-дванадцятого випуску — найкраще підтвердження:
Характерний для всієї творчости Ґеорґе мотив здержливости утворює підґрунтя цього вірша. В «Сьомому жмутку» поет схиляється над дзеркалом джерела сподівки на підтримку, бо йому здається, нібито він знайшов вдалу поетичну форму для змалювання великого пережиття, а фігури щоразу відповідають «не ми! не ми!». Те саме бачимо у вірші з «Нового царства»: «Нема речей там де бракує слів». Вірш «Земля-мати» слід розглядати, враховуючи цей сталий мотив. У ньому йдеться (гадаю, це видно досить чітко) про амбівалентність між людиною та поетом. Вірш хоче сказати і, зрештою, таки каже, що поет не пан свому надхненню і творінню, навпаки, як кожна інша людина, він нескасовним і незбагненним чином залежний. Хочу наголосити: «як кожна інша людина». Наш слух це вловлює в рядках «Втім щ ó є для тебе стихія твоя // Хтось згодом відкриє мабуть». Наприкінці ми це чуємо знову, це взагалі лейтмотив вірша. Ось пітьмава земля, щось, чого ніяк не можна вияснити і звідки походить кожен з нас. Саме звідти наше істотне незнання про самих себе. Не тільки поет, а кожен з нас може прикласти ці слова до себе. Адже колись неодмінно з’явиться той хтось, хто знатиме, чого не знаємо ми. Звичайно, через ці рядки проступає християнське очікування пришестя. Не те щоб мовилося про Христа, якого свої, між якими він перебуває, розпізнають аж по розламуванню хліба. Йдеться про прибуття того, який мав би проказати спасенне слово і який залишається невпізнаним. Тема вірша — належність поета до тих, котрі не відають. Бо й він не відає. Однак він знає, що не може відати, чи його обличчя коли-небудь відкриється взагалі і чи відкриється для всіх. Це означає, що він не відає, чи збудеться слово. Глибокий трем, що пробігає рядками, не обмежується тими іншими, перед якими стоїть поетове «я».
[15]
E.Cassirer. Individuum und Kosmos in der Renaissance (Індивід і космос у Ренесансі). 1927, с. 299.
[16]
O.Walzel. Das Prometheussymbol von Shaftesbury zu Goethe (Символ Прометея від Шефтсбері до Ґьоте). 31932.
[17]
St.George. Vorrede zur zweiten Ausgabe vom «Jahr der Seele» (Передмова до другого видання «Року душі»).