Повернувшись до третьої строфи фраґмента «Земля-мати», ми побачимо його тематичну спорідненість з віршем Ґеорґе. Не слід порушувати звучности слів, не слід забігати наперед, не слід хапати вогонь грішною рукою. Такий центральний мотив творчости Гьольдерліна.[21] Поет — заспівувач перед громадою, на її відповідь доводиться чекати. Часи творця з їхньою самостійною і невідхильною ходою, що мовби гори від моря до моря, кажуть те саме «Хтось згодом відкриє мабуть», яке подибуємо в Ґеорґе. Ставлення до часу і світу зближує таких далеких один від одного поетів. І велич Ґеорґе в тому, що його поетичний голос звучить цілком по-іншому, самостійно — в його віршах ми не знайдемо бодай натяку на наслідування, не кажучи вже про запозичення Гьольдерлінового тону.
Я І ТИ ОДНА ДУША
Ми питаємо себе, чи потрібні пояснення там, де, ховаючи слово і смисл, поетичне мовлення безпосередньо і нестримно досягає читача купно з внутрішнім слухачем. Звісно, зацитовані рядки з «Року душі» за всієї епіграматичности їхньої побудови не належать до поетичних утворів, які своєю затемненістю ускладнюють розуміння. Проста побудова у вигляді питання і відповіді допускає багатозначну протиставу двох ландшафтів. Не треба особливих зусиль, щоб розпізнати в них ландшафт душі, а в розлогій широчіні їхньої далечі — себе самого.
І все-таки без тлумачення нам, здається, не обійтися. Тлумачення потребує вже те, чому згадані рядки розташовані в частині «Року душі», яку поет називав нашвидку вирізьбленими тінями. Два ініціали дозволяють вгадати, про яку людину з кола Ґеорґе йдеться. Можна піддатися спокусі піти за першим помахом автора і дійти до відповідних життєвих обставин, до зустрічі двох поетів — першого, північного, і другого, райнсько-римського, автора «Року душі».
А можна прочитати передмову до другого видання книжки, де поет застерігає проти спроб звести все до життєвих обставин і волі випадку: рідко такою мірою, як у цій книжці, я і ти одна душа. Безперечно, в межах цілої збірки вірш належить до групи, яку супроводжують ініціали і звертання. Можна припустити, що застереження поета для цієї групи віршів мало що означають. Проте означають вони таки багато. Адже ці вірші, яким присвята надає інтимности, аж ніяк не скидаються на випадковий жест чи жмуток, навпаки, вони складають частину, яку опрацював, оздобив і опорядкував досить вибагливий ювелір. Вони не належать до сфери раз прожитого життя, як не належать до неї звитяжні пісні Піндара, які виконувалися по сицилійських маєтках, ставши надбанням грецької літератури, як не належать оди Горація з їхніми звучними вступами. Що перетворює їх на monumentum aere perennius?[22] Яке мистецтво, яка злука, яка сила слова?
Хоча формальна структура вірша налічує дві чотирирядкові строфи, що утворюють цілість, уподібнюючись до інших віршів цієї групи, його особливість полягає у двоголосій композиції: питання і — відмінним тоном — відповідь. Їхня взаємодія виникає на основі чітко продуманої взаємовідповідности — в цьому разі я маю на увазі анакрузу,[23] яка підхоплює слово, і рішучість антислова, яка дозволяє цілості залишитися цілістю. Адже цілість цього вірша з питання і відповіді очевидна, дарма що голос питання і голос відповіді — радше голоси музичної композиції, ніж відображення розмови двох.
Голос питання звучить вимогливо. Він випромінює розважливість і впевненість, знаючи, що каже. Знаючи, проти чого виступає. Покликаючись на свої ясні світи, він спогадує темні світи іншого. І коли тому, до кого звертаються, ясні світи всього-навсього «чути», то це означає, що вони десь вище, далі, що вони — заповіджена земля. «Ясні світи» вимальовуються, наче ясні лінії гір удалині. Чи, може, йдеться про ясні лінії у цих світах, про їхню духовну архітектуру? Напевне, і про одне, і про друге, про ясний зразок і про зразок ясности: ландшафт, сформований людиною і просякнений ясною духовністю людського чину. «Барвисті схили повні винограду» викликають в уяві райнські виноградники, ретельно розпланований королівський ландшафт, увінчаний осіннім золотом виногрон. Первісна сила природи проглядає лише per contrarium[24] крізь приборкану ясноту ландшафту, і шепіт мистецького зефіра не може її розбуркати. Те саме стосується струнких тополь. Ця порода дерева, яку до Європи завезли у XVIII сторіччі і яка цілком відповідала геометричному духові часу з його розміряними, розциркульованими, розпланованими вуличними ландшафтами, — наче символ впорядкованої і впокореної природи. Однак найразючіше чар перетвореної на мистецтво природи спалахує в четвертому рядку. Разом зі згадкою про Тібур зі славетними віллами авґустійших часів, відомий кожному гуманісту завдяки творам Горація, читачеві чи слухачеві може закрастися сумнів щодо ворохобної картини ландшафту, чи не протиставляє вона, бува, чистий Південь, Італію, чистій Півночі. Символічність самого Тібура (Тіволі) розвіює його сумнів, і він з подивом збагає, що славетні водограї благословенного місця означають більше, ніж просто собі римську лихоманку німців, вони мовби прикликають велич і вітальність римсько-райнської гуманности, цього стану людської душі. Звідки ми знаємо, що води Тібура — множина? Звичайно, не на основі класично-археологічної освіти і не через множину навколишніх тополь і флейт — маєстат передпоставленого в родовому відмінку Тібура, ось що викликає всю широчінь цього мистецького раю.
Але таки залишається щось невагоме, щось нереальне у цьому передчутті заповідженої землі з першої строфи, якась частка відповіді, щось від антислова другої строфи, цілком інший бік душі, душа в її цілості. Кожний читач «Року душі» помітить, що відповідач з яскристими кучерями не каже нічого чужинного, він повідомляє скритне, найсокровенніше знання про елементарні сили, які дають повноцінне життя всьому душевному і всьому духовному. Особливо інтенсивно владу елементарного демонструють останні три рядки — включно з вокалізацією. Це не так гордість яскристоволосого півничанина своєю батьківщиною, як прикликання природности і душевности маєстату, динамічну нескінченність якого Кант називав «чітким призначенням людства». Не пишання гуманістичністю, не кажучи вже про приборкання природи, а власне гордість, яку природа витримує і втримує духовно, — ось що дозволяє людині підвести голову.