Рільке саме тому засуджував свої перші поетичні спроби, що вони надто розраховували на успіх, цей універсальний хід у відповідь. Він захоплювався Роденом і передусім Сезаном, цінуючи несхибність їхнього творчого шляху, їхню рішучу самостійність і постійність шукання власної мови. Облаштовуючи другу частину свого життя, Рільке відлучив від себе супутників життя, спочатку дружину і доньку, а поступово всіх інших, хто наближався до нього, виявивши любовне розуміння власної неспромоги і водночас загарливу рішучість віддатися безперешкодному самуванню. Він розвинув цілу систему дипломатії серця, покликану забезпечити якнайбільшу незалежність свого буття. Листування дозволяє про це лише здогадуватися. Продуктивність поетичної відповіді мала стати єдиним виправданням самошанування, самопещення, усамітнення і замкнености.
Янгол: Рільке пояснює, що через відчуття янгола зникає протистава і довершується перетворення у невидність. Ми кажемо: наше завдання, що вивершує і перевершує нас самих — слухати казання власного серця. Наша обмеженість і слабкість — у його звершенні. Постать янгола, який нас перевершує, лякає могуттю своєї безумовности.
Але елегії продовжуються і змінюється тон — янгол не тільки перевершує нас, янгол нас являє. Бо наше завдання — не багато не мало — воскресити невидне, тобто зробити його видним, надати йому подоби. Поет здійснює це, показуючи і хвалячи тутешнє, зберігаючи «розпізнану подобу» (Сьома елегія).
Тут не йдеться про використання привілею митця і мистецтва проти людей. Поета приголомшують римські линварі і наднільські гончарі, адже кожний їхній рух такий впевнений і вивірений, в кожному їхньому русі живе мудрість минулих поколінь, зберігаючись і оберігаючи. Це — віддавна — загальне завдання людини: берегти і перетворювати. Звідси тривалість і тривкість і жодного розрахунку і рахунку супроти майбутнього, бо йдеться про тутешність, яка отак вершиться.
Звісно, елегії однозначно мовлять про невблаганне зникнення «речей» у добу молотків, відтак збереження зникущого — це завдання митця, який несе видне в невидне, камінь і колір, глину і голос. Однак помиляється той, хто чує тут звуки звичайної критики культури, бо насправді йдеться про незмінність людської природи і людяности у вирі інших змін. Завдання, яке постає сьогодні перед людиною у зв’язку зі швидкими змінами у світі, мало відрізняється від завдання, продиктованого загальною минущістю всіх земних речей. Зрештою, ми самі «найзникущіші».
Теза Рільке: завдання людини — сказати зникущому так. Смерть — його остаточна доверша.
В листах Рільке неодноразово повторює, що втрата, якою є смерть коханої людини для живих, не означає власне згуби. Те, що безпідставно приписують смерті, — фальшива неґативність. Вона применшує всеохопну силу тутешнього, тутбуття, актуальности. Вона, актуальність, охоплює також смерть. Насправді не те, щоб вона просто охоплювала смерть, цю absence,[26] яка тим, хто відійшов, дарує нову актуальність поруч з нами — напередодні вічности. Насправді буття мерців поглинає цілість тутбуття, яке також причетне до нової вічности мерця і його нової актуальности. Навіть воно, те, що ми називаємо «тут», змінилося. Перебування мерця у просторі сповнене дивовиж так само, як і перебування живого: «Живі, втім, помиляються, коли розмежувати прагнуть» (Перша елегія). Іноді тон Рільке нагадує замовляння — наприклад, у листах, коли він називає смерть справжньою утверджувачкою. Щойно смерть довершує тутбуття в усій його безумовності, не залишаючи жодного натяку на його нестерпність: тутбуття — прекрасне. Це нам завзято навіюють елегії, нам, «найзникущішим».
Адже годі заперечити, що кожна втрата, навіть найтяжча, колись та й переболить, а це і називається «життя». «Послання» елегій дає зрозуміти, що втрата, біль якої так важко втамувати, починає дедалі глибше входити у власне життя — навіть тоді і саме тоді, коли біль — яке гарне слово — повністю втамовано, коли повертаються життя і радість. Очевидно, Рільке має це на увазі, змальовуючи потойбічну долю юних мерців так, буцім вони поруч. Вони — в невидному царстві, яке охоплює обидві сфери посполу з тутешнім, вони — разом з тутешнім. Я це називаю принципом міфопоетичної інверсії, покликаної підтримати наш звичний процес розуміння, завдяки якому ми «осягаємо» поетичні вислови Рільке. Це основа, на якій стоїть кожний, можливо, навіть не усвідомлюючи.
Найкраще це видно на прикладі Десятої елегії, де максимально ущільнюється міфопоетична сила Рільке. Йдеться про плач, особливо про оплакування мерців, вільне від будь-якого оскаржування, так ніби плачі — суть нашого світу, колись ладно кладені, згодом витиснені на марґінес, зневажені. Але ж вони — частина життя. Що за життя без плачів? Появі юного мерця передує оплакування смерти, так наче він іде вслід за нею. В цій інверсії не треба вбачати таку собі трансформацію рівняння. Вона покликана підтримати процес нашого розуміння. Це очевидно. Наприкінці Десятої елегії проголошується остаточне і безумовне схвалення життя, що тамує смерть. Мало того, визнаючи всю нерозрадність і моторошність смерти, воно вчить сприймати її такою, якою вона є, не зводячи її до жахливо обмеженої тривалости і прикрої певности забуття. Справді, життя — коротка мить, і колись навіть плачі стихають, а в далині знову мерехтить радість. Але це — не посаг, а послання. В поезії і на основі поезії ми повинні розпізнати цілком безсерду владу жадання жити, яка тамує найдужчий біль, перетворюючи мерця на «нескінченно мертвого», — а нам залишається усе це схвалювати.
Притча про ліщину, яка цвіте, не відаючи про майбутній плід, і про життєдайний дощ, не свідомий своєї життєдайности, означає не тільки те, що ми розпізнаємо нескінченно мертвих, яких ми втратили, за їхньою зануреністю в забуття. Притча стосується нас самих, а це означає, що ми осягаємо в ній власну долю. Ми, котрі також, як і вони, станемо колись «нескінченно мертвими», безіменними і забутими, мусимо приймати це схвалюючи. Мерці вчать нас знати і вміти бачити себе у своїй плинності: «чи змога нам бути без них?» — запитує Перша елегія, і щойно остання дозволяє збагнути цілком, чому смерть — «святий помисел» природи. Смерть вчить нас цілком і повністю віддаватися тутбуттю.
Приблизно так можна висловити те, про що йдеться у двоїстому посланні: здатність до справжнього кохання і необхідність смерти. Нічого такого, чого ми мали б не знати, в чому б не могли розпізнати себе. Маємо слово цілковитої відвертости і квит. А таке слово — найважче. Не диво, що багато хто воліє його не чути, трохи сподіваючись, буцім працею і потугою зможе змінити незмінне й уникнути неуникного, а трохи віддаючись тверезій скептиці, яка не переймається, хоча знає. Поезія має час. Поезія Рільке має свій час, і жодна витонченість, жодний найвиплеканіший маньєризм, жодна емфаза, жодна герметична езотерика не змогли завадити зростанню читацького загалу вдома і за кордоном. Втім, час беззастережного чудування минув. Але поезія має час, і поезія, яка пів сторіччя користувалася таким розголосом, залишається пропозицією. Те, що колись здавалося герметично замкненим і сповненим магії, стало тепер максимально виразним. Ми всі опинилися на подібній відстані до сонця. Головне — воно сонце. Де мова стала утвором і укладом, здобувши таку тривкість, як в елегіях Рільке, там їй назавжди, незважаючи на мінливість, згасання і спалахування, забезпечене нове воскресіння, уготоване враженим читачем.
Ніхто не може передбачити, яку взагалі роль гратиме поезія в суспільстві майбутнього, яку роль гратиме в добу масового атеїзму і світової економіки релігія, християнство й інші світові віросповідання, що ввійшли у звичай, право, закон. Залишається послання відвертости, що на повну силу прозвучало у творчості Райнера Марії Рільке, так як залишаються всі інші великі послання світової літератури, починаючи від Гомерових богів, що сміються, і коней, що плачуть. Надто ми плинні, щоб могти сказати більше. Творчість Рільке також, либонь, належить до того, що сам поет прикликав з тисячолітніх глибин почування — «колони, пілони, сфінкс, потуги прагнення, над містом, що зникає, чужинне, храм», про неї також казатимуть: «Хай як, а ми не втратили просторів наших, в яких доверша».