Значно важче зрозуміти герметично закодовані вірші Пауля Целяна.
Пауль Целян виріс на Буковині, тобто на далекому Сході, у Чернівцях. Жид, німецькомовний поет, після тривалих поневірянь — наскільки мені відомо — вчитель англійської мови в Парижі. Був одружений з французкою, одначе писав тільки по-німецьки: доволі рідкісне явище. Принаймні, я не знаю жодного Целянового вірша французькою мовою, зате можу назвати не один французький вірш Ґеорґе або Рільке. Очевидно, Целян був міцніше прив’язаний до своєї німецькомовної домівки, що не могла замінити батьківщини, ніж обидва згадані поети, які вряди-годи пробували себе в інших мовах. Я вибрав вірш з найпізнішого періоду творчости поета, який 1970 року добровільно пішов із життя, вірш, тематична спорідненість якого з раніше зацитованим віршем Ґотфріда Бенна стане ясною, якщо зробити кілька пояснень. Звичайно, це криптовий, герметичний вірш. Він означає великий поворот до редукції, до насичення, до згущення, яке ми знаємо з сучасної музики, починаючи від Шьонберґа і Веберна, і яке особливо відчутно пронизує німецьку повоєнну лірику — не насамкінець тому, що німецька лірика говорить мовою, у якій вільність розташування слів можна порівняти, наскільки я орієнтуюся, хіба з класичною грекою. Саме на вільності покоїться особлива здатність до насичення. Синтаксичні функціоналізми мовлення, прозаїчно-риторичні засоби, за допомогою яких ми зазвичай досягаємо логічної стрункости мовлення, майже повністю зникають. Вірш покладається винятково на притягальну силу слів.
Вірш:
Треба читати так, щоби можна було впізнати всі три строфи і всі перенесення. Адже це вірші. Тобто: навіть рядок з одного слова відповідає іншим рядкам, цю відповідність вловлює наше внутрішнє вухо, коли ми слухаючи і розуміючи відтворюємо ритмічну структуру. Цей вірш, хай там яким важким він не здавався б, не важчий, ніж інші пізні вірші Целяна, в яких він підступив до оніміння — ближче, ніж чимало інших поетів, які зупиняються, щойно забракне повітря. Семантику вірша можна пояснити на кількох прикладах. Йдеться про мову, яка розвинула власну поетичну семантику. Якщо в Ґотфріда Бенна злука слів досягається значною мірою нанизуванням і зв’язуванням розрізненого, то в Целяна, так би мовити, спрацьовує протилежний принцип поетичної семантики. Щось, що видається словом, умент розпадається, народжуючи з наповнених значенням уламків нову значеннєву єдність.
«Не переддій» — смислова сфера, в якій ідеться про марноту діяння, перегукується з християнською, особливо кальвіністівською догмою напередвизначености. Звичайно, питання, чи слова «Не переддій» звернені до Бога чи ні, попервах залишається для читача без відповіді. Зате значеннєва сфера «не шли надій» цілком і повністю зрозуміла. Це, без сумніву, натяк на розіслання апостолів, на місіонерство, започатковане християнською церквою. Бодай трохи знаючи Біблію, ми дамо саме таке тлумачення. А от уже з протиставленим йому «стань // ту» справа складніша. «Стань ту» доволі часто можна почути в Австрії. Мені розповідали, що можна сказати людині «стань ту» і це означатиме «заходь». Проте мовець має на увазі не це, принаймні не відразу. «Заходь» було би поганою протиставою до посланства. Крім того, «стань // ту» розподілене на два рядки. «Стань» — однослівний рядок і «ту» — однослівний рядок. Мусимо спочатку прислухатися до цього «стань», перш ніж воно перетвориться на «тустань». Відтак виринає інше неперехідне значення слова. «Щось стає ту» означає: стає на шляху, так що його годі обминути. Ось що важить. «Стань // ту» означає не так «заходь», як «будь тут, щоб я не міг тебе обминути».
Одна строфа закінчується, інша знову починається сміливим ламанням звичних утворів. «На жодних основах» лучить два непоєднувані значення. «Заснований на чомусь» і «без жодних основ» раптом накладаються, чисто тобі як у Веберна. Замість бути заснованим на чомусь, що навіває певність буття, пропонується буття без жодних основ і, мовиться далі, «пріч од // молитв». Чуючи «пріч од», ми думаємо якщо не про звільнення від речей, то принаймні про звільнення від усіх тягарів, від усього, що обтяжує, після чого настає полегшення. Аж раптом «молитв». Зрозуміло, це означає, що молитва мала би бути тягарем. Звільнення від тягаря означає здобування волі. Й ось «сповдатливо» — такого слова немає. Маємо «податливо», себто «слухняно», і маємо «вдало», себто «доречно», «відповідно». Обидва слова злилися в одне нове: «сповдатливо». «Сповдатливо» чому? «При-Письму» — наочний доказ особливостей Целянової семантики. Слово «при-Письму» написане через дефіс: «при-Письму». Важко не почути натяк на Святе Письмо і все, що після нього. Однак власне те, за що я так сповдатливо тримаюся, — не «після-Письмо», а при-Письмо — те, що при ньому і перед ним, тобто щось старіше, ніж найстаріша пам’ятка людського роду, або, словами Гердера: досвід, який, передуючи тому, що приписує Святе Письмо, пов’язує так само міцно, як припис, — «непроминно», тобто неминуче, невідклично, і неминуще, непроминально, — з натяком на те, що Новий Заповіт не відкличе Старого Заповіту. «Я», котре на жодних основах, каже про себе «прийму тебе я // замість // спокою». Ошелешує не так семантика, як зміст кінцівки: не спокій, не мирне прийняття послання Письма. Якщо не спокій, то що «замість // спокою»? — неспокій, який від Тебе, котрий став тут.
Після вступних семантичних пояснень можна взятися до інтерпретації синтаксису, властивого змісту вірша, його вислову. Ми ніколи не можемо сказати — і це стосується інших справжніх ліриків, — кого має на увазі вірш Целяна, кажучи «я». Не поет каже «я», а вірш. Тому так важко відрізнити себе, читача, від нього, мовця. Бо він вірш, що мовлячи вивершує кожного з нас. Тоді де «ти», яке б відповідало цьому «я»? Воно — в імперативі: «Не переддій». Хто воно, це «ти»? Безперечно, ми звикли до себе також казати «ти», граматика і синтаксис начебто не заперечують проти того, щоб у цілості вірша бачити герметичну розмову з самим собою. Хтось питає, хтось відповідає, обидвоє можуть виявитися однією особою. Напочатку ми цього не знаємо. Якщо ми бачимо у вірші промовляння до самих себе, ми опиняємося на позиції стоїків з їхнім eiV xanton[29] і тамуємо жадання чину. Ми наближаємося до суті. Одначе «тустань», що б воно врешті-решт не означало, не відповідає такому розумінню. Бо хтось інший мусить стати тут, бути тут, з’явитися сюди.
Так само важко збагнути, чого може стосуватися казання другої строфи: тебе, хай хоч ким ти є, чи мене? Двокрапка в кінці першої строфи вказує на те, що наступні строфи покликані обґрунтувати вимогу «стати тут». Тобто не ти, до якого промовляють, а «я», котре промовляє, висловлює свою готовність тебе прийняти. У цьому суть синтаксису, що лучить другу і третю строфу.
Невеличку трудність готує останній вірш другої строфи, «непроминно». Ця обставина не узгоджується з нашим розумінням «я». Тут маємо радше зв’язок з при-Письмом. Чимало приписів уже нечинні, бо неминуче минущі. Однак при-Письмо, що передує всьому іншому, не минеться ніколи. Сказане в останньому рядку другої строфи стосується при-Письма, а не «я», яке, безперечно, виявляє сповдатливість. Можна, звичайно, спробувати зв’язати обидва значення: позаяк «я» піддаюся непроминному приписові, мене самого можна назвати непроминним. Або щось схоже. Головне — зв’язок з при-Письмом.