Крім логічної граматики існує ще один «герменевтичний» принцип, який дозволяє у тому, до кого звертаються, побачити інше «ти»: «Ти» Бога. Це тлумачення відповідає місцю, яке сам поет відводив для вірша в межах своєї останньої власноруч укладеної збірки. Ми керуємося герменевтичним принципом, який сформулював ще Шляєрмахер: смислова єдність співвизначається на основі своєї функції у складі вищої єдности.
Попередній вірш цієї збірки, славетне «Ти будь як ти» допомагає збагнути релігійний контекст. У ньому мовиться про страждання людини, якій не дає спокою розрив з жидівською громадою і батьківською вірою. «Коли я стрічку розірвав до Тебе» — очевидно, біографічний натяк на католицький шлюб Целяна в Парижі. Але не варто надто захоплюватися знаннями приватних обставин. Розрив з батьківською вірою має на увазі кожного. Адже йдеться про страждання у пошуках Бога, про потойбіччя кожного віросповідання, коли годі уникнути питання Бога і пізнання Божистого. Воно «стоїть ту». Той, до кого звертаються, — інший, «цілком інший», Бог. Одначе зась пов’язувати з ним релігійну обіцянку порятунку — ні слова про провидіння чи про радісне послання, з яким Ісус розіслав апостолів цілим світом. Бог взагалі не має нічого робити, лише стояти тут, щоби я не міг Тебе обминути. Оце і є його тутбуття, і нам відкривається інше, перехідне значення слова «тустань». Нехай він стане тут, я хочу прийняти його, щоб не трапилося так, як у пролозі до Євангелія від Івана, коли світ не прийняв Слова. Всі наступні рядки після двокрапки безпосередньо стосуються вимоги «стань // ту». Ти мусиш зробити це тому, що я «на жодних основах» і не маю жодних релігійних сподівань чи обітниць. «Пріч од // молитв» — ось де я. Молитва — то щось таке, чого я більше не годний нести, і все-таки, і саме тому я невільник, я свідомий власної сповдатливости, бо я йду не за об’явленням, не «за Письмом», а за приписом, який незрівнянно первинніший і непроминніший, ніж хай там яка релігія чи церковна громада. «Я», котре мовить, не маю наміру «тебе» обминати. «Тобі» належить стояти тут, щоб ніхто не міг обминути. «Замість // спокою» означає: я не шукаю якоїсь нової віри, якій я б міг довіритися і в якій міг би знайти спокій, навпаки, я не можу сповідувати жодної наявної віри, я не можу зв’язати себе, я не можу закритися супроти неспокою, який не дає тебе обминути.
Якщо вірш Ґотфріда Бенна можна назвати таким собі неґативним гімном, вихвалянням усього, що дозріло до тамування плачу, то вірш Целяна варто було б назвати герметичним діалогом, який промовляє від усіх нас, суть якого в неуникності пізнання Божистого, навіть коли «Бог відкидає» і відмовляється. Пізнання Божистого багатьом пропонує живий зв’язок і втіху і рятунок — от тільки «я», котре мовить за нас, не плекає жодних надій, віддаючись неспокою серця: inquietum cor nostrum.[30] Бог відкидає. Існує внутрішня відповідність між віршем Целяна і рядками Бенна.
Збірка «Світлотиск» містить вірш, який Целян написав, відвідавши Мартіна Гайдеґґера в Шварцвальді. Поет надіслав його Гайдеґґерові і взяв до збірки.
Панує думка, буцімто вірш задокументовує невдалий перебіг відвідин. Залишмо це на розсуд біографів, можливо, навіть разом з автобіографом. Вірш цього не знає і так краще.
Сам я частенько бував у тій хатині. Вона лежить на шварцвальдівській верховині, де багато морогів і мочарів. Угорі, на узліссі, де закінчуються дерева, тулиться до схилу невеличка хатина, крита ґонтою, проста і непретензійна. Немає водопроводу, який би забезпечував водою. Перед хатиною — некопана криничка, облаштована так, як там, у Шварцвальді, облаштовують пійло для худоби. Зі спокійного джерела завжди біжить свіжа вода. Я часто, бувало, голився край тієї криниці удвох з Гайдеґґером. Поруч на ворині різьблений дерев’яний кухоль, кінва. Я не кажу, що це все мус знати. Важливо розпізнати в тій зірці, про яку мовить вірш, сприятливий знак долі. Зірка тішить око, тож недаремно згадується очанка. Вірш навіює це почуття втіхи, прикликаючи назви гірських рослин — арніки, німецькою «очанки»,[31] анакампти. В хатині книга. Кожен гість Гайдеґґера мав туди записатися. (Пригадую, 1923 року я вписав туди рядок зі Стефана Ґеорґе:
Очевидно, Целян був там, мусів записатися до книги і таки записався. (Один німецько-американський філолог нещодавно марно намагався отримати цей запис. Втім, це також шлях наближення до вірша). Принаймні, ми бодай розуміємо, які сподівання або несподівання, яке питання непокоїло поета: може, мислитель знає прийдешнє слово сьогоднішньої надії. Сповнений схованої у серці надії, поет написав цей рядок.
У вірші змальовується, мабуть, прогулянка морогом: «моріг, несходжений, // очанка й очанка, прічно», «несходжений». Верховинний моріг справді несходжений. Але знову ж таки: для кращого розуміння вірша не конче влаштовувати наукові подорожі в Шварцвальд. Ідеться про те, що для мислителя, для нас, котрі мислять, немає сходжених шляхів. Очанка — високогірна квітка, але кажучи «очанка й очанка, прічно», вірш має на увазі не тільки і не насамперед рослинність верховинних галяв, а обидвох пішаниць, які, йдучи разом, насправді залишаються опрічки один від одного, наче квіти, які вони минають.
Наступна сцена — зворотня поїздка гостя. Хтось за кермом, хтось інший сидить поруч, і з цим іншим ведеться розмова. Обидвоє розмовляють, і щойно за розмовою раптом чіткішає «неторкнене». Гайдеґґер сказав, Целян спочатку не зрозумів; слова Гайдеґґера враз наповнюються смислом, ясним для обидвох співрозмовників, але не для водія. Розповідь про відвідини добігає кінця. У першій частині йшлося про скромне обійстя, дія другої переноситься в хатину, ми довідуємося про значення людини, яку відвідують, і про потаємні сподівання самого відвідника; третя частина змальовує пішу прогулянку, коли опрічні поруч, і зворотню поїздку, під час якої відбувається обмін враженнями. Кінцівка — не так «дія», як своєрідний підсумок, зроблений обидвома на шляху назад: після ходіння напів-сходженим спроба сходити несходженне: «вільгість, // всюди».
Напівсходжені стежки на мочарах. Таке справді трапляється тільки у високогір’ї. Через мочарі можна більш-менш перейти, вимостивши їх стовбурами повалених дерев. Оце і буде стежка на мочарах. Напівсходжені стежки — чи означає це, що пройшовши половину шляху, мусимо вертати назад? Напівсходжені стежки — наче «манівці». Водночас це прихований натяк на те, що Гайдеґґер не хотів і не міг сказати прийдешнє слово сьогоднішньої надії. Він просто спробував зробити кілька відважних кроків справді відважним шляхом. Адже хто не втримає рівноваги, того може засмоктати вологий мочар. Змальовуються відважні шляхи мислення мислителя — і ми, люди сьогодення, свідомо чи несвідомо, знову опинилися в ситуації, коли мислення змушує торувати відважні шляхи.
[31]
Ґадамер помиляється: арніка і очанка — цілком різні лікарські рослини, які однак зустрічаються в тій самій гірській місцевості, до речі, не тільки у Шварцвальді, а й на Буковині, звідки Целян. Про цю флористичну контамінацію двох реґіонів зі схожою рослинністю, краєвидами, ба навіть деталями побуту не слід ні на мить забувати, якщо ми прагнемо зрозуміти справжнє послання вірша, — перебування у Шварцвальді розбуркало пам’ять поета, відтак змальовуючи Шварцвальд, поет прикликає картини свого буковинського життя. (