Я — угорський дворянин!
Вчитись? Киньте теревені!
Пухнуть з голоду учені.
Неписьменних дурнів син,
Я — угорський дворянин!
Правда, є одна наука,
Вивчити її не штука —
Знаю смак харчів та вин...
Я — угорський дворянин!
Не беруть податку з мене.
Є хазяйство, та нужденне,
А борги вже вище стін.
Я — угорський дворянин.
Що мені до батьківщини,
Де життя й добра країни?
Хай лежить в пилу руїн.
Я — угорський дворянин!
З древнім правом в древнім домі
Я помру хоч на соломі...
В пекло? В рай? Кінець один.
Я — угорський дворянин!
На горі сиджу...
На горі сиджу й дивлюсь в думках, без сну,
Мов лелека з ожереду, в даль смутну.
Унизу потік кружляє без пуття,
Наче óбраз мого темного життя.
Як втомивсь я від скорботи і страждань,
Від постійних скарг на долю, від ридань!
Горе в мене рівне з обширом морським,
Радість в ньому острівцем лежить малим.
Виє вітер і в долині, й на горі.
Пізня осінь, темна осінь на порі.
О, який чудовий осені засів!
Я люблю вмирання луків і лісів.
Змовк давно вже лісового птаства свист,
На деревах, ледь бринить черлений лист,
Пада лист, останній лист, летить, як дим...
Як хотів би я упасти разом з ним!
Смерть... Вітри мій прах нужденний рознесуть.
Я хотів би диким древом в лісі буть,—
Так стояв би і шумів я безліч літ,
I не знав би, і не чув про лютий світ!
Я хотів би диким дубом в лісі буть,
Лісовим пожаром в хащах спалахнуть,
Цілий світ вогнем пойняти і спалить,—
Так мене терзав і рвав він кожну мить!
Слава
Що слава наша? Райдуга мінлива.
В сльозах відбите сонячне проміння.
Спрага
Що їла, земле, ти, що спраги не заллєш,
Що стільки сліз і стільки крові п'єш?
Народ
Він борозною йде за плугом
З мечем в руках.
Народ, завжди напоготові
Пролити ріки поту й крові
В труді й боях.
Навіщо піт він проливає
Свого чола?
Адже тієї крихти хліба
Йому родюча чорна скиба
Й сама б дала.
Навіщо кров він проливає
Ворожих лав?
За батьківщину? За свободу?
Чи за права? Адже в народу
Немає прав!
Одкрий мені дорогу, доле...
Одкрий мені дорогу, доле,
Щоб я для людства щось зробив,
Щоб пломінь благородний в мене
Даремно в грудях не зотлів.
Той пломінь, наче впавши з неба,
Давно в крові моїй живе.
Мій кожний серця стук — молитва
За щастя людства світове.
Коли б я міг не лиш словами,
Підтвердить ділом поклик свій,—
Нехай би на новій Голгофі
Мені воздвигли хрест новий.
За благо й волю людства вмерти —
Яка щаслива й світла смерть!
Життя? Воно ціни не має,
Коли не повне сонцем вщерть.
Скажи мені, що я загину
В бою за щастя осяйне,—
I сам хреста я приготую,
На котрім розіпнуть мене!
Поетам ХІХ століття
Хай не береться легкодух
Для нас співати пісню щиру!
Важкий тягар бере співець,
У наші дні піднявши ліру.
Коли умієш ти співать
Лиш про свої жалі й печалі,—
Знай, не потрібний людям ти,
Іди й розбий свої скрижалі.
Через пустелю ми йдемо,
Як в давні дні з своїм народом
Мойсей за вогненним стовпом
Ішов під грізним небозводом.
У вік новий звелів господь
Через пустелю нездоланну
Поетам — огненним вождям —
Вести народ до Ханаану.
Вперед же, коли ти поет,
З народом крізь вогонь і воду!
Будь проклятий, хто кида з рук
Священне знамено народу!
Будь проклятий, хто відстає,
Кого тягар борні лякає,
Хто в час, як бореться народ,
В своїм кутку відпочиває.
Є лжепророки серед нас,
Їх слово — лжа, їх клич — омана.
Спинімось, кажуть нам вони,
Аж ось земля обітована!
Але підступну цю брехню
Геть відкидають міліони,
Що в пеклі голоду й страждань
Лиш муки знають і прокльони.
Коли із гойних закромів
Однаково всі зможуть брати,
Коли, як рівних, нас закон
Судити буде і карати,
Коли у кожному вікні
Засяє правда довгождана,
Тоді лиш скажемо: прийшли!
Аж ось земля обітована!
А до тих пір? Не спочивать —
Боротись треба і страждати,
I може бути, що життя
Не приготує нам заплати,—
То хай хоч наші очі смерть
Цілунком лагідним прикриє,
I ми в могилі вічним сном
Заснем, не втративши надії!
Я мадьяр
Я мадьяр. В п'яти частинах світу