Але потім я повернулася, і він, Тоні, моє ведмежатко, не зустрів мене, як завжди, в аеропорту. Із завмиранням серця я ішла від терміналу до терміналу, проминула вихід, біля дверей курили панки, смачно спльовуючи на підлогу, я ж зупинилася, тривожно роззираючись довкола, валіза гепнулась біля моїх ніг, валіза з гостинцями, купленими мною для нього.
Тоні, то була пізня весна, моя рожева «сувенірна» українська шкірянка здалася мені затісною. Мені не вистачало повітря – його не було в аеропорту. Я відчувала відсутність Іґарьочка усім тілом. Набрала його номер, звідки й поінформували мене ввічливим жіночим голосом, що він не може прийняти дзвінок, і запропонували залишити голосове повідомлення.
Винайнявши таксі, я їхала до нашого із ним дому. Розуміла, що вже підступає до мене сірість непрохідного лісу, і намагалася відігнати її. Бо ж відчай – це те, що має приходити останнім. Тоді, коли вже справді немає виходу.
Що ж, там, у нашому кубелечку на двох, нічого не змінилося. Він не забрав жодної спільної цяцьки. Аякже, у нове життя зі старими подарунками вступають тільки сміливі або ті, що скучають.
Спочатку я навіть не помітила змін: повішені мною наші світлини на стіні, мій український білий песик – м’яка іграшка у просторій прихожій (котра була нам за вітальню та кухню), подарована ще на шістнадцятиліття найкращою подругою-білорускою; все старанно складене, як завжди у нього, педанта (Діанка, я нє могу сєбя пересіліть, кагда что-та ваняєт, Господи, Іґарюша, і ти тієї ж, так що ж воняло у нашій хаті, чи, може, то мій запах, запах темної шкіри, запах балканських циганів? Чи то ти мене вже так сильно не любив, що навіть запах мій будив у тобі роздратування?).
Перше, що мені кинулося у вічі, – його хатні капці стояли не на ворсистому килимку біля дверей, як завжди, а біля сірого вішака. Зачинивши вхідні двері, я потягнулася до ручки кількаповерхової взуттєвої шафи. Вивернула її на себе, аби зрозуміти, що його начищених до неймовірного блиску черевиків більше немає. І я відчула, що неймовірно сильно хочу саме зараз слухати Антоніо Кобо. Arena Caliente, мабуть, або Earth Cry. Хоча підійшла би і Siciliano. Будь-що, аби тільки заглушити у собі жах, аби імітувати, що нічого не трапилося, бо, не побачивши взуття, я вже знала, що і його сорочок (Діанка, накривай маі бєлиє рубашкі, пажалуйста, пластікам, я нє магу тєрпєть, кагда на варатнікє віднєєтся пиль) не побачу більше ніколи.
Його блатний музичний центр видався мені рятівним колом, кинутим для мене нашою зрадницею-квартирою, що відпустила Вєдмєдя, Іґарюшу від мене. Сповзаючи стіною, обклеєною ним власноруч темно-синіми шпалерами, на підлогу, натиснула на зелену клавішу. Ні, смішно, ой, смішно до істерики, не можу! Він озвався до мене диском, що його я включала кілька тижнів тому і забула:
Тоні, найдивніше, що я розповідала тобі про нього зовсім відсторонено, ніби то й не він – чоловік, за котрим я, мов смиренне ягнятко, подалася до іншої країни. Хоча, можливо, в цьому й немає нічого дивного, бо в мені тоді вже увімкнулися захисні механізми, і вони просто не дозволяли Іґарьочку проникати у мене так глибоко, аби ранити. Здається, у психології це називають дистанціюванням.
Жахливо, Тоні, він же усе перекреслив. Забув. Він, мабуть, більше не згадував нашої Барселони або того, як ми гуляли залитою зимовим дощем Венецією. Я – у типових італійських зелених гумаках, він – у чорному калапі, вода сягала кісточок, подекуди була й ще глибшою; ресторани стояли зачиненими, із їхніх вікон стирчали хоботи машин, що висмоктували темно-буру венеціанську рідину, а він уже тоді, о mein Gott, мене не кохав. Але я вперто пропускала його почуття крізь себе, гадаючи, що вони не можуть відрізнятися від моїх. Ми їли зупу із мідій, я розкривала руками чорні мушлі, виїдаючи звідти мертві організми, перехилялася до нього, простягуючи йому свою ложку із їжею, і саме там, у місті довгастих гондол та коротких закоханих ночей, мене вперше вдарило болючим струмом – він відсахувався, ніби гидився моєї слини на тій ложці. Він уже не кохав.