— Таке мабуть, лихо спіткало і вашого брата, — сказала голова. — Я маю на увазі: ви жили без усякого ладу, точнісінько так, як у дитинстві, отож у вас не було нагоди змужніти. Ви так і не навчилися жити в злагоді з нормальними людьми. Саме це казала дві години тому місіс Федер у тій дурнячій спочивальні. Точнісінько так і казала. Ваш брат не навчився жити з людьми у злагоді. Він іде життям, стусаючи тих, хто стоїть у нього на дорозі. Бог свідок, він нездатний ані на одруження, ані на будь-який інший нормальний вчинок. Кажучи правду, саме це говорила і місіс Федер.
Голова повернулась якраз настільки, щоб позирнути на лейтенанта.
— Чи я не маю слушності, Бобе? Говорила вона це чи ні? Скажи правду.
Та на відповідь озвався не лейтенантів голос, а мій. В роті у мене пересохло, а пахви були мокрі. Я сказав: мені цілком байдуже, що саме місіс Федер торочить про Сімора. Також мені байдуже, що скаже будь-який професійний дилетант чи гуляща аматорка. Я заявив, що відтоді, як Сіморові було десять років, кожний summa cum laude[2] філософ і сторож чоловічої убиральні з інтелектуальними претензіями в країні намагалися його зганьбити. Я сказав, що, може, все склалося б інакше, якби Сімор був просто малий вундеркінд, який дістався до мікрофона. Я сказав, що він ніколи не виставляв себе напоказ. Щосереди увечері він ішов у студію наче на власний похорон. Хай мене бог поб'є, якщо він озивався хоч єдиним словом, їдучи туди автобусом чи на метро. Я сказав, що ніхто з четверорядних критиків і журналістів — побий їх лиха година, — які поглядали на нього зверхньо, не зауважили, хто він такий насправді. А він — закладаюсь усім святим — поет. Я це кажу з усією відповідальністю. Хай навіть він не написав жодного віршованого рядка, усе одно він це б довів, аби схотів, просто поворухнувши бровою.
Цієї миті я, дяка богові, замовк. Моє серце стукотіло мов несамовите, і, як це буває з іпохондриками, у мене промайнула неприємна думка, що такі промови призводять до серцевих нападів.
До сьогоднішнього дня не маю ніякісінького уявлення, як реагували гості на мій обурений виступ, — мутний струмінь інвектив, що я спрямував на них. Перша деталь, яку я зауважив, відновивши контакт із зовнішнім світом, це був знайомий усім шум води, що ллється зверху. Він долинав з глибини помешкання. Я одразу обвів поглядом кімнату, вдивляючись між, крізь і повз обличчя моїх гостей. — А де старий? — спитав я. — Маленький старий чоловік?
Спитав це невинним тоном, наче я був не я.
На диво відповіла мені не свашка, а лейтенант.
— Гадаю, він у туалеті, — мовив він з умисною відвертістю, ніби бажаючи заявити, що він не з тих, які приховують факти, котрі належать до царини щоденної людської гігієни.
— Ага, — сказав я і знову озирнув кімнату — на цей раз неуважним поглядом.
Навмисно чи ні я не зустрівся зі страшними очима свашки, не пам'ятаю та й не хочу пригадувати. На стільці я помітив шовковий циліндр, що належав дядькові батька нареченої і замалим не поздрастувався з ним уголос..
— Я принесу вам якого-небудь прохолодного питва, — мовив я. — Зачекайте хвилинку.
— Можна скористатися вашим телефоном? — сказала раптом свашка, коли я проходив повз канапу.
Вона підвелася й поставила ноги на підлогу.
— Так, так, звичайно, — відповів я й подивився на місіс Сілсберн і лейтенанта. — Тим часом я приготую вам «Тома Колінза» якщо знайду лимони. Гаразд?
— Несіть його сюди, — озвався лейтенант несподівано товариським тоном і потер руки, як це роблять благодушні пияки.
Місіс Сілсберн перестала вивчати фотографії, які висіли над конторкою, щоб дати мені пораду.
— Якщо ви хочете приготувати «Тома Колінза», то, будь ласка, налийте мені трохи-трохи джину. Малесеньку крапельку, якщо це вам не важко.
За той короткий час, одколи ми прийшли з вулиці, вона дещо ожила. (Може, тому, що стояла за кілька футів од кондиціювального пристрою, з якого вже струменіло прохолодне повітря).
Я запевнив її, що зроблю так, як вона просить, і залишив її між другорядними радіозірками початку тридцятих — кінця двадцятих років, серед яких виднілося багато збляклих фотографій Сімора й мене, де ми були зняті ще дітьми. Лейтенант, очевидячки, теж міг обійтися без мене: коли я виходив з кімнати, він уже простував до книжкових полиць, заклавши руки за спину, наче книголюб, що залишився сам-один у кімнаті. Свашка вийшла за мною, гучно, на весь рот позіхаючи. Свій позіх вона не намагалась ані притишити, ані приховати.