— А їхнє негуманне поводження з тваринами? — пробурмотіла Маґрат. — Оце-о, про «око пса та жаби вухо». Насправді ж ніхто нічим таким не користується.
Бабуня Дощевіск та Тітуня Оґґ старанно відвели погляди одна від одної.
— У канаві! — гірко промовила Тітуня.
— Словом, відьми зовсім не такі, — сказала Маґрат. — Ми живемо в гармонії з великими циклами Природи, ніколи нікому не шкодимо, і просто мерзенно казати про нас протилежне. Нам слід би залити їм у роти розплавлений свинець.
Дві старші відьми поглянули на неї з сумішшю подиву та дещиці поваги.
На її щоках проступив рум’янець (аж ніяк не зелений), і вона втупилася в підлогу.
— Тітонька Пташко колись розробила такий рецепт, — зізналася Маґрат. — Там усе досить просто. Спочатку треба роздобути свинець, а тоді…
— Боюся, це не зовсім те, що треба, — уважно добираючи слова, сказала Бабуня після хвилинної паузи, протягом якої в ній, схоже, боролися якісь протилежні почуття. — Вони можуть не встигнути втямити, в чому справа.
— Мучитися в пошуках відповіді їм доведеться недовго, — мрійливо проговорила Тітуня.
— Ні, це не варіант, — сказала Бабуня вже трохи впевненіше. — Ми ж тоді не дізнаємося, чим закінчиться вистава.
— Чого б нам просто не поміняти слова? — спитала Маґрат. — Нехай вони вийдуть на сцену, і тут ми накладемо закляття, щоб вони забули свої слова і заговорили такими словами, які нам потрібні.
— А ти вже експерт із театру? — саркастично поцікавилась Бабуня. — Слова-то мають відповідати сюжету і грі, інакше публіка здогадається, що щось не так.
— Та нема тут нічого складного, — відмахнулася Тітуня Оґґ. — Я ж уважно слухала. Виходиш і давай: та‑та, та‑та, та‑та-та-та.
Бабуня трохи поміркувала над цим.
— Підозрюю, все це не так уже й просто, — сказала вона. — Деякі з тих виступів були дуже сильними. Я майже ні слова не розуміла.
— Та ну, нехитре діло, — наполягала Тітуня. — Все одно половина з них постійно забуває, що треба казати. Впораємось.
— То ми маємо вкласти їм в голови інші слова? — уточнила Маґрат.
Тітуня Оґґ кивнула.
— Не скажу, як буде щодо нових слів, — визнала вона. — Але ми можемо змусити їх забути ті слова, що в них є.
Обидві подивились на Бабуню Дощевіск. Та знизала плечима.
— Припускаю, спробувати можна, — неохоче сказала вона.
— Всі відьми, і живі, і ненароджені, будуть нам вдячні, — палко промовила Маґрат.
— Яке щастя, — промимрила стара відьма.
— Ось ви де! В хованки схотілося погратися, чи що? Ми скрізь вас шукаємо!
Відьми обернулися. Перед ними стояв розлючений гном, намагаючись знизу вгору пропекти їх зверхнім поглядом.
— Нас? — перепитала Маґрат. — Але ми не…
— Вас, вас, і ніякого «не», ми ж усе вирішили минулого тижня. Дія друга, авансцена, навколо казана. Говорити в цьому епізоді нічого не мусите. Ви просто зображаєте окультний процес. Будьте лиховісними, наскільки це можливо, от і все. Ну ж бо, хлопці, ворушіться. Ви молодці, поки що грали чудово.
Г’юл ляснув Маґрат по сідниці.
— Гарне оформлення, Вільфе! — підбадьорливо вигукнув він. — Але, заради всього святого, додай ще трохи вати на грудях, там форми ще трохи не ті. А от твої бородавки, Біллеме, на висоті, — він відступив на крок. — Мушу визнати, ви маєте вигляд наймерзенніших відьом, яких будь-коли бачили будь-чиї очі. Молодці, хоча з перуками кепсько. Ну та вперед. Завісу підіймають за хвилину. Ні пуху ні пера.
Він ще раз лунко ляснув Маґрат по задку, ледь не відбивши собі руку, і помчав далі — кричати на інших акторів.
Відьми мовчали: жодна з них не наважувалася заговорити першою. По хвилі Маґрат і Тітуня Оґґ усвідомили, що інстинктивно звернули свої запитальні погляди до Бабуні.
Бабуня засопіла. Бабуня підняла очі до стелі. Бабуня роззирнулася навколо. Вона обернулася до залитої світлом сцени, ляснула в долоні, збудивши луну між замкових стін, і, поклавши руки на плечі своїм приятелькам, зблизила свою голову з їхніми.
— Це — нагода, — зловісно сказала вона. — Нумо влаштуймо їм виставу.
Тітуня, примружившись, дивилася Г’юлові вслід.
— Скоро від тебе самого пір’я полетить[59], — процідила вона.
За лаштунками Г’юл дав сигнал підняти завісу й дати грім.
Грому не було.
«А побий його грім, — прошипів гном так, що його почула половина глядачів. — Ну, де?!»
З-поза найближчої колони почулося: