— Г’юле, я випадково наступив на грім, і він погнувся. Тепер він тільки дзеленчить…
Гном глибоко вдихнув і порахував до десяти. Усі кругом завмерли, ніби вражені правцем — а шкода, майнуло йому в голові, що не блискавкою.
Нарешті він здійняв угору стиснуті кулаки і заволав:
— Мені потрібна була гроза! Просто гроза! Навіть не якась велика буря! Лише гроза! Тепер послухайте УВАЖНО: з мене ДОСИТЬ! Щоб зараз же був мені ГРІМ!!!
Спалах блискавки перетворив різнобарвні відтінки на замковому подвір’ї на лише два кольори — сліпучо-білий та вугільно-чорний. А за спалахом, саме доречно, розкотився грім.
Цей грім був найгучнішим звуком, що його Г’юл чув за все своє життя. Здавалося, він народжувався всередині черепа, а далі проламував вихід назовні.
Грім лунав і лунав, і його удари струшували замок до останнього камінчика. Порох сипався зі стель і стін. Башточка на одній зі стін нахилилася з балетною плавністю, переламалася і, граційно обертаючись, зникла в розлючених водах на дні ущелини.
Коли грім ущух, раптова тиша видалася гучнішою за сотню дзвонів.
Г’юл подивився на небо. Над замком, стираючи зірки, повзли густі чорні хмари.
Буря повернулася.
Вона опановувала своє ремесло століттями. Довгі роки тренувалася вона в далеких самотніх долинах, незліченні години практикувалася перед дзеркалами льодовиків, вивчала прийоми видатних ураганів минулого — і відточила майстерність до досконалості. А зараз, перед аудиторією, яка вочевидь була здатна цінувати справжнє мистецтво, вона збиралася показати виставу «Буря» в усій красі.[60]
Г’юл усміхнувся. Можливо, боги все-таки його почули. Шкода, що він не попрохав у них хорошу машину для створення вітру.
Він несамовито замахав Томджонові.
— Давай, давай!
Юнак кивнув і розпочав центральний монолог.
— Ось і скінчилось панування наше…
За його спиною на сцені стояв казан, навколо якого скоцюрбилися відьми.
— Він зі звичайної бляхи, — просичала Тітуня. — І в ньому повно якоїсь гидоти!
— А вогонь — з кольорового паперу, — прошепотіла Маґрат. — Здалеку він мав такий справжній вигляд, а насправді це просто папір! От гляньте, його можна простроми…
— Та яка різниця, — урвала Бабуня. — Вдайте, що ви заклопотані, і чекайте моєї команди.
Лихий Король та Добрий Герцог уже почали суперечку, що неминуче мала вилитися в захопливу Сцену Двобою — та раптом зауважили, що за їхніми спинами на сцені щось діється, а з боку глядачів долинають смішки. Після геть уже неприпустимого вибуху сміху Томджон наважився кинути погляд через плече.
Одна відьма рвала на клаптики їхній вогонь. Друга намагалася почистити казан. Третя сиділа, склавши руки на грудях, і дивилася просто на нього.
— Сама земля волає під ярмом… — почав Чудько свою репліку, помітив вираз Томджонового обличчя, простежив за його поглядом і втратив дар мови.
— «…і закликає нас до праведної помсти», — підказав Томджон.
— В-в-в… — пролепетав Чудько, намагаючись непомітно показати на відьом кинджалом.
— Якби я помирала, і в мене був такий брудний казан, то мені й померти було б соромно, — прошепотіла Тітуня Оґґ досить гучно, щоб її слова розібрали в останніх рядах. — Його дві доби з піском треба драїти!
— «І закликає нас до праведної помсти», — просичав Томджон.
Краєм ока він бачив Г’юла, завмерлого в безсилій люті за лаштунками.
— Як вони роблять, щоб цей їхній «вогонь» тріпотів? — уголос замислилася Маґрат.
— Ану обидві цить, — наказала Бабуня. — Людям заважаєте.
Вона ввічливо підняла капелюха і кивнула Чудькові.
— Продовжуйте, юначе. Не звертайте уваги.
— Щ-щ-що? — видушив Чудько.
— Сама земля волає під ярмом і закликає вас до праведної помсти? — у відчаї промовив Томджон. — А може, вас ще й кличуть небеса?
Тут, знову дуже доречно, блискавка знесла навершя ще однієї башточки.
Герцог скорчився на кріслі. На його обличчі застигла маска жаху. Він витягнув перед собою те, що могло б називатися пальцем.
— Це ж вони, — видихнув він. — Це вони. Що вони роблять у моїй виставі? Хто пустив їх у мою виставу?
Герцогиня, менш схильна до риторичних запитань, зробила жест найближчому охоронцеві.
На сцені Томджон сходив потом, граючи одразу за всіх. Чудько був майже непритомний. Ґамрідж, який у перуці з куделі грав Добру Герцогиню, теж позабував усі слова.
— То ти лихим мене назвала королем? Хай пошепки, та я почув достатньо, — прокаркав Томджон. — І ти покликала сторожу, хай без слів, а знаком потайним і непомітним.
60
Однойменну шекспірівську трагікомедію, вперше поставлену 1611 р., без захвату сприйняли сучасники, і тільки з середини ХІХ ст. вона поступово завоювала славу одного з найвидатніших творів класика. —