— НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ. ЖИВІ НЕ МОЖУТЬ БУТИ ПРИВИДАМИ. ВИБАЧТЕ.
Герцог спробував пройти крізь стіну. Зазнавши невдачі, він рушив до дверей, які вели на одну з найменш міцних секцій замкового муру. Буря дещо стихла, і шматочок місяця тріпотів між хмарами, ніби придбаний з метою перепродажу квиток у вічність.
Смерть вийшов зі стіни одразу за ним.
— Ну добре, — сказав герцог. — Якщо я не мертвий, то ти що тут робиш?
Він застрибнув на мур; вітер залопотів його ковдрою.
— ЧЕКАЮ.
— Чекай довіку, мордо твоя кістяна! — тріумфально вигукнув герцог. — Я мандруватиму світом тіней, я роздобуду ланцюги й гримітиму ними, я…
Він заточився назад, утратив рівновагу, важко гепнувся між зубцями стіни й зісковзнув униз. Якусь мить було видно пальці його руки, якою він безуспішно намагався вхопитися за камінь — а потім вони зникли.
Як легко здогадатися, Смерть одночасно перебуває в усіх можливих місцях. Тож у певному сенсі цієї миті він і замислено змахував неіснуючий пил з примарного леза своєї коси, і стояв по груди в пінистому, пронизаному хижими скелями потоці на дні Ланкрської ущелини. Його вапняковий погляд пробігся за течією й різко зупинився там, де хвилі вирували лише кількома дюймами вище підступного ложа ріки, вкритого нерівною галькою.
За мить герцог сів. Навіть у відблиску хвиль його постать була практично прозорою.
— Я ганятиму їх коридорами, — сказав він. — І бурмотітиму під їхніми дверима тихими ночами, — його голос ставав усе тихішим, танучи в безугавному ревиську річки. — Я рипітиму плетеними кріслами так, що всі повмирають від страху, от побачиш.
Смерть вищирився.
— ТА НЕВЖЕ.
Почався дощ.
Дощ у Вівцескелях — річ настільки всепроникна, що пересічна дощова погода, як порівняти з тутешньою, може видатися посухою пустелі. Ця конкретна злива, водоспадом зринувши на дахи замкових будівель, загадковим чином проникла під черепицю і сповнила Великий зал неприємним теплуватим туманом.[64]
До зали набилося чи не пів-Ланкру. Шум зливи за дверима перекривав навіть віддалений гуркіт потоку в ущелині. Сцена надворі розмокла. По декораціях стікали, перемішуючись, струмочки фарби, а одну з куліс зірвало вітром, і вона печально і плавно опустилася в бруд.
Бабуня Дощевіск завершувала свій монолог перед аудиторією, що сиділа в кріслах довкола столу у Великій залі.
— Ти про корону забула, — прошепотіла Тітуня Оґґ.
— О, — сказала Бабуня. — Корона, точно. Вона, як бачите, в нього на голові. Коли актори поїхали з Ланкру, ми сховали її серед інших корон, бо саме там ніхто б її шукати не додумався. Погляньте, як ідеально вона йому пасує.
Завдяки неймовірному талантові Бабуні бути переконливою глядачі й справді побачили, що корона пасує Томджонові ідеально. Власне, єдиним винятком став сам Томджон: він-бо відчував, що лише його вуха запобігають перетворенню корони на намисто.
— Уявіть собі, що він відчув, коли вдягнув її вперше, — продовжувала відьма. — Гадаю, ще було щось просто екстраординарне.
— Насправді це було більше схоже на… — почав Томджон, але його ніхто не слухав.
Він знизав плечима і нахилився до Г’юла, який і далі заклопотано писав.
— «Екстраординарне» — це означає «незручне»? — пошепки спитав він.
— Що?
— Я кажу, «екстраординарне» — це незручне?
— Га? А. Ні. Не думаю.
— А що ж це означає?
— А я знаю? Може, що-небудь овальне, — Г’юлів погляд липнув до укритого нерівним почерком аркуша, ніби залізний ошурок до магніта. — Ти не пам’ятаєш, що він казав після всіх цих «завтра»?[65] Я геть нічого не втямив.
— Між іншим, не було ніякої потреби всім і кожному розповідати, що я… прийомний, — сказав Томджон.
— Ну, так уже сталося, — неуважно промовив гном. — І взагалі, в таких речах краще бути чесним. Скажи-но, він справді вдарив її кинджалом, чи лише звинуватив в убивстві?
— Я не хочу бути королем! — хрипко прошепотів Томджон. — Всі кажуть, що я — викапаний татко!
— Спадковість — дивна річ, — промимрив гном. — Наприклад, якби я удався в татка, то сидів би зараз на глибині ста футів під землею і колупав би скелі, тоді як… — його голос затих. Він втупився у вістря пера так, ніби воно приховувало безмежні запаси магії.
— Тоді як що?
— Га?
— Ти що, навіть не слухаєш?
— Ще коли я писав цей сценарій, я знав, що все це неправильно, я знав, що насправді все геть навпаки… Що? А, так. Бути королем. Це хороша робота. Звичайно, й конкуренція висока, це правда. Але я за тебе дуже радий. Якщо ти — король, то можеш робити що хочеш.
64
Як у Богнорі.
Цю примітку Пратчетта дослідники його творчості співвідносять зі словами, приписуваними англійському королеві Генріхові V. За переказами, почувши, що він мусить їхати на лікування до курортного містечка Богнор-Реджис, король непристойно висловився про тамтешній клімат. —
65
Алюзія на цитату зі сцени 1 дії І п’єси «Макбет»: «…Завтра, завтра, завтра. А дні дрібними кроками повзуть аж до останньої життя сторінки» (переклад Бориса Тена). —